Зовнішньополітичний дебют нового президента України

Дипломатичні візити нового президента України Володимира Зеленського до Парижу і Берліна та попередня поїздка до Брюсселя, стали фактично зовнішньополітичними дебютами, з яких можна зробити певні висновки про головні напрямки геополітичного курсу України на наступні роки.

“Тому, що послідовний”

Ця поїздка стала і своєрідною “розвідкою боєм” для України, і тестуванням нового українського керманича лідерами Франції та Німеччини, яким було важливо дізнатися межі компромісу, на які нова команда готова піти стосовно Росії. Радник п’ятого президента України Петра Порошенка з зовнішньополітичних питань Костянтин Єлісєєв, вважає, що те, що відбулося в Парижі і в Берліні – це так звана «класична дипломатія», під час якої лідери і Франції, і Німеччини тестували нового президента.  Західним партнерам цікаво: чи змінить новий український президент курс і яку стратегію їм обрати в цих умовах.

Громадські очікування від зовнішньополітичного курсу Зеленського коливалися між кардинальним вирішенням всіх геополітичних проблем країни і встановленням миру та зрадою і капітуляцією перед РФ.  Однак перші офіційні заяви Зеленського в європейських столицях засвідчили декларацію намірів збереження зовнішньополітичного курсу минулого президента Петра Порошенка. За підсумками візитів Зеленського до Брюсселя, Парижа і Берліна ніякого дива не сталося і риторика та позиція нового президента і його дипломатичної команди не змінилася. Зеленський говорив практично ті ж самі речі, що й до нього висловлював Порошенко: апелював до європейських цінностей, наголошував на агресивному статусі РФ, вів мову про посилення санкцій.

Європейські дипломати зробили чіткі висновки, що команда нового українського президента збереже принаймні заявлену спрямованість. Водночас і в оточенні Зеленського це зрозуміли й спробували зробити так, щоб у європейських партнерів склалося враження прогнозованості  від нового українського керманича. Заради цього, у президентські візити запросили посадовців із “опозиційної” політичної команди. До Брюсселя із Зеленським поїхала віцепрем’єрка з питань європейської та євроатлантичної інтеграції Іванна Климпуш-Цинцадзе, а в Берлін – віцепрем’єр Генадій Зубко,  в якого вже склалася певна співпраця з Німеччиною.

За словами міжнародного журналіста  Сергія Сидоренка, “цей жест лишився поза увагою в Україні – але його оцінили і в Брюсселі, і в Берліні”. Жодна заява Зеленського щодо “Мінська” не суперечила тому, що говорив раніше з цього приводу Порошенко. За словами Зеленського, “Мінськ” має бути збережений у нинішньому вигляді, як і робота нормандського формату. Побоювання, які доводилося чути, щодо зради і здачі інтересів країни, щодо проросійської політики, розвороту України в бік Москви –  цього разу не підтвердилися.

Причини “стабільності”

Зрештою, постійність і послідовність у міжнародній політиці є одним зі стовпів зовнішньополітичного курсу США та низки європейських країн, що перетворює ці держави на стабільних і прогнозованих партнерів, які десятиліттями підтримують тих самих союзників. За таких умов геополітичний вектор держави не змінюється з кожними парламентськими чи президентськими виборами.

Послідовність української зовнішньої політики також робить нашу державу прогнозованим союзником. Хоча причинами такої послідовності нового президента експерти називають як відсутність якоїсь своєї стратегії вирішення для війни на Донбасі, так і об’єктивний характер геополітичної ситуації України, в якій кожен президент змушений слідувати за єдиним логічним вектором. Можливо, Зеленський робить те саме, що робив Порошенко, (хоча й під час виборчої кампанії  критикував його зовнішню політику), тому, що іншого виходу, окрім капітуляції перед Кремлем, не має.

Водночас, критики новообраного президента зазначають, що продовження курсу попередника є безуспішною стратегією, яка не зможе принести країні розв’язання наявних проблем. Робити те, що й попередники і при цьому надіятися на інший результат – це далеко не той шлях, який дозволить виправдати довіру майже трьох четвертих виборців держави.

Наша зовнішня політика занадто довго сподівалася на санкції, зробивши їх мірилом успіху, і занадто дорого платила за них, в той час, як ефект від них мінімальний. Як зазначає міжнародний експерт Микола Капітоненко, “побіжного погляду на історію застосування міжнародних секторальних і персональних санкцій протягом останніх десятиліть достатньо, щоб зрозуміти: санкції не допоможуть нам змінити позицію Росії. Вони вводяться як частина зовсім іншої гри, де мета США і європейських держав полягає в контрольованому ослабленні Росії і використанні її в своїх інтересах. Коли ми просимо в Парижі про продовження антиросійських санкцій, то повинні розуміти, що якщо вони будуть продовжені, то зовсім не завдяки нашим проханням”.

Експерт наголошує, що попередні п’ять років показали, що ця ставка була програшною, хоча для того, щоб це зрозуміти, можна було і не чекати позиції Німеччини по Північному Потоку-2 або рішень Парламентської асамблеї Ради Європи. Стратегія повинна спиратися на власні сильні сторони, а не сподіватися на вирішення інших гравців.

Куди веде Україну “курс Зеленського”?

Перші зустрічі та заяви українського президента відзначилися відсутністю принципових змін, але засвідчили й відсутність досягнень. Призначення Леоніда Кучми до Мінської переговорної групи від України, підтвердили, що нова влада не готова і не налаштована ані на оновлення Нормандського формату, ані Мінського. Як і не було помічено жодних принципових змін політики  наших західноєвропейських партнерів –  Німеччини та Франції щодо України.

Зеленський просив у Макрона принаймні нейтральності Франції щодо санкцій проти Росії у ПАРЄ, але французький лідер не погодився і виступив за зняття санкцій з російських депутатів, бо “від цих санкцій страждає не російська держава, а громадяни Росії”. Український президент закликав посилити санкції, запроваджені ЄС, але французький очільник відповів, що про посилення санкцій не йдеться, лише про продовження. Такими ж були й результати зустрічі з Меркель, на якій Україна не отримала жодних поступок ані щодо “Північного потоку-2”, ані щодо антиросійських санкцій, – зазначає журналіст Сергій Сидоренко. Команда Зеленського зіштовхнулася з реаліями міжнародної політики у статусі країни, яка не може почуватися в безпеці самостійно, але й не має надійного захисту серед партнерів.

Головна причина кризи Норманського формату полягає в позиції Москви, яка чекає від України поступок, і вважає свою позицію сильною та готова її утримувати скільки завгодно довго. Наші ж вимоги не підкріплені силою переговорної позиції. Новий президент продовжує говорити західноєвропейським партнерам про європейські цінності, свободу, демократію, справедливість і загрозу російської агресії, зокрема повторив звичну формулу про те, що Європа не може відчувати себе в безпеці, поки Росія робить вигляд, що міжнародного права не існує. Однак в ЄС теж не поспішають слухати моральні апеляції з боку держави,  яка сама не стала успішною, правовою і демократичною, хоча  використовує цю риторику для зовнішньої політики. Не дарма Ангела Меркель наголосила Зеленському на своїх сподіваннях, побачити успіхи антикорупційної боротьби в України. Зовнішньополітичний дебют новообраного президента не став для України кроком назад, як і не здійснив прориву вперед у напрямку більш ефективної підтримки з боку Брюсселя.

Водночас, відсутність видимого прогресу з західноєвропейськими партнерами щодо спільного антиросійського фронту, дає підстави для більшої уваги Києва щодо співпраці з найближчими сусідами по Міжмор’ю, для яких захист від російської агресії давно є одним з найважливіших геополітичних завдань.

Автор: Валерій Майданюк