Чому сусіди Сербії б’ють на сполох?
Як Белград намагається повернути вплив над південними слов’янами і чому сусіди Сербії мають підстави непокоїтися?
Ідея “об’єднання всіх сербів” під одним політичним дахом виникла ще у XIX столітті, коли на уламках Османської імперії формувалися нові балканські держави. Сербський націоналізм із самого початку мав експансіоністський характер – прагнення створити “Велику Сербію”, яка б охоплювала всі землі, де проживають всі “близькі” південні слов’яни.
Перший постріл Першої світової війни пролунав саме з пістолета сербського націоналіста Гаврила Принципа, який вбив австрійського ерцгерцога Франца-Фердинанда. За результатами світової війни Сербії вдалося частково втілити цю ідею у вигляді Югославії – федерації південних слов’ян, створеної під проводом Белграда. Але реальність показала: “братерство і єдність” стало радше ширмою для сербського домінування. Саме ця політика, підкріплена месіанською ідеєю “сербського народу як об’єднуючої сили Балкан”, призвела до кривавих конфліктів 1990-х років – розпаду Югославії, етнічних чисток у Боснії, війни в Хорватії та Косові.
Сьогодні, попри зміни режимів і формальну орієнтацію на євроінтеграцію, у сербському політичному дискурсі дедалі частіше відроджується риторика “сербського світу”. Ця концепція, за своєю суттю, є оновленою версією ідеї “Великої Сербії”, адаптованою до нових реалій інформаційної та гібридної політики.
“Сербський світ” як нова стара доктрина
Під гаслом “сербського світу” Белград фактично просуває прагнення політичного, культурного та релігійного контролю над сусідніми країнами, де є сербські громади або історичні зв’язки – це Боснія і Герцеговина, Чорногорія, Північна Македонія, Косово та навіть частково Хорватія.
Головним ідеологічним інструментом цього впливу залишається Сербська православна церква, яка виступає не лише релігійним, а й політичним центром “сербської ідентичності”. Через неї Белград намагається зміцнювати проросійські настрої, просувати меседжі про “історичну місію сербів” і формувати лояльні до Сербії кола впливу в регіоні.
Нещодавно конфлікт навколо цієї теми набув міжнародного розголосу.
Президент Болгарії Румен Радев, відповідаючи на запитання журналістів агентства BGNES про ризики, які несе проєкт “Сербський світ”, закликав ЄС “поставитися до цього питання набагато серйозніше”.
“Західні Балкани – критична точка безпеки, і увага Європейського Союзу має бути зосереджена саме там”, – наголосив Радев.
У відповідь президент Сербії Александар Вучич відкинув ці звинувачення, заявивши, що “болгари вигадали поняття ‘сербський світ’”. “Можливо, у них є ‘болгарський світ’, я не знаю, але у нас — немає. Ні як доктрини, ні як політики”, — сказав він.
За словами Вучича, Софія “створила фальшивку, щоб виправдати свою антисербську політику” та участь у військовому союзі з Хорватією, Албанією та Косовом.
Водночас, за даними BGNES, “сербський світ” — це не вигадка опонентів Белграда, а перейменований проєкт “Велика Сербія”, що передбачає встановлення політичного й культурного контролю над сусідніми країнами. Цю ідею активно просували колишні сербські посадовці, зокрема екскерівник служби безпеки Александар Вулін, який прямо заявляв: «Обов’язок Сербії — об’єднати всіх сербів, де б вони не жили».
Від Югославії до нових імперських фантазій
Історичні амбіції Сербії завжди ґрунтувалися на уявленні про “природне право” сербів бути провідним народом серед південних слов’ян. Саме ця ідеологія призвела до трагедій ХХ століття – від державної політики Югославії в ХХ столітті до репресій Слободана Мілошевича до масових злочинів у Сребрениці.
Сучасний Белград намагається уникати відкритих імперських формулювань, проте на практиці його політика в регіоні демонструє прагнення до неоімперського впливу – через медіа, церкву, економічні зв’язки та підтримку проросійських рухів.
Сербія залишається єдиною країною на Балканах, яка не приєдналася до санкцій проти Росії після початку повномасштабної війни в Україні, зберігаючи особливі відносини з Кремлем і позиціонуючи себе як “посередника” між Сходом і Заходом.
Для Європейського Союзу “сербський світ” став новим сигналом небезпеки. Ідеї, що апелюють до етнічної єдності, історичної місії й “захисту співвітчизників”, надто нагадують російську концепцію “русского мира”.
Болгарія, Хорватія, Косово та Чорногорія вже відкрито говорять про ризики нового сербського націоналістичного реваншу, який може знову підірвати крихку стабільність Західних Балкан.
Попри заперечення Белграда, у регіоні дедалі більше відчувається ідеологічна напруга: сербські політики, церковні діячі та ЗМІ продовжують просувати риторику про “історичну єдність сербських земель” і “неправедність” кордонів, встановлених після югославських воєн.
Тінь минулого над Балканами
Геополітичні зміни у світі дають шанс, здавалося б, вже померлій ідеї – спробам відновити Югославію і навіть її ширший варіант – федерацію Південних слов’ян під егідою Сербії, як про це мріяв Йосиф Броз Тіто.
ЄС – інфантильно слабкий, НАТО де-факто існує лише не папері до чергового незаперечного російського пострілу по Європі, США дистанціюється від європейських і не тільки європейських проблем. Націоналістичні лідери Угорщини та Словаччини неприховано перетворюються на троянських коней Москви і Пекіна. Можна не сумніватися, що у випадку російської війни проти країн ЄС Угорщина і Словаччина як мінімум не допомагатимуть європейській обороні, а як максимум – дублюватимуть роль Білорусі 24 лютого 2022 року.
Потенційний хаос і руйнація європейського геополітичного порядку створюють підстави для оптимізму для задавнених ідей “сербського світу”. Ідея “сербського світу” – це не просто геополітичний проект, а спроба реанімації імперських амбіцій під новими гаслами. Вона апелює до історичних травм, міфів і національної гордості, але в основі має прагнення до домінування.
Сербія наразі намагається одночасно залишатися партнером ЄС і союзником Росії, граючи на протиріччях між Заходом і Сходом. Але саме ця подвійна позиція дедалі більше ізолює Белград від європейського простору, перетворюючи його на острів старого націоналізму в серці нової Європи.
Автор: Валерій Майданюк
