Річниця ЗУНР: невивчений урок для Європи
13 листопада 1918 року, після українського повстання у Львові, було проголошено державу Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР), що постала з прагнення українського народу до самостійності після розпаду Австро-Угорської імперії. Це був один із найяскравіших проявів українського державницького духу, який охопив усі землі – від Галичини до Наддніпрянщини, де на рік раніше утворилася Українська Народна Республіка.
Антанта і ставка на «Велику Польщу»
ЗУНР мала всі атрибути незалежної держави: уряд, армію, грошову систему, дипломатичні місії. Проте її існування тривало лише 9 місяців – не через слабкість українців, а через ворожі політичні розклади в післявоєнній Європі.
Після Першої світової війни великі держави Антанти, розподіляючи уламки переможених імперій, зробили ставку на відроджену Польщу як свого союзника у Східній Європі. Париж і Лондон бачили у Варшаві фактор стримування Німеччини та форпост проти більшовицької Росії. Тому підтримали польські територіальні претензії навіть на шкоду іншим народам.
Саме це рішення стало фатальним для українських земель: у 1919 році Польща отримала «згоду» на анексію Східної Галичини – території ЗУНР, яка вже фактично боролася за своє існування. Таким чином, прагнення українців до незалежності було принесено в жертву геополітичним інтересам великих західноєвропейських держав.
Втрачена справедливість і наслідки
Польська окупація Західної України мала далекосяжні наслідки. Замінити одне імперське ярмо іншим – означало лише продовжити історичну несправедливість. У міжвоєнний період Польща розпочала політику дискримінації українців: пацифікацію – репресії проти українських сіл і активістів; осадництво – примусове переселення польських колоністів на українські землі; заборону українських шкіл, культурних товариств, переслідування церкви, і навіть концтабори, зокрема – сумнозвісну Березу Картузьку, де опинялися українські народні діячі.
Ця політика породила хвилю українського національного спротиву, що вилилася у створення Організації українських націоналістів (ОУН) і, зрештою, у трагічні польсько-українські конфлікти 1940-х років.
Рішення Антанти на користь «Великої Польщі» стало одним із найпомилковіших кроків європейської політики ХХ століття, що посіяло ворожнечу між двома сусідніми народами – замість спільного фронту проти імперського тиску Москви.
Польські націоналісти початку ХХ століття не побачили в українській незалежності союзника, а лише конкурента.
Однак, відмова визнати ЗУНР та підтримка її ліквідації відкрили шлях до нової трагедії для обох народів. Уже за два десятиліття Польща сама втратила незалежність – була розділена між Гітлером і Сталіним.
І поляки, і українці стали здобиччю московського імперіалізму, який не визнавав права жодного з них на власну державу.
Урок ХХІ століття
Сьогодні, коли Україна знову виборює свою свободу, історія ЗУНР звучить як нагадування і застереження.
Теперішня Польща – член НАТО і ЄС – має зробити висновки з минулого: не повторювати старих помилок, не піддаватися спокусі антиукраїнської риторики, не дозволяти кремлівській пропаганді сіяти розбрат. Бо сьогодні українська кров захищає не лише Київ, а й Варшаву, не лише Україну, а й усю Європу.
І саме тепер поляки можуть історично реабілітувати свою позицію – не словами, а справами: надаючи максимальну допомогу Україні, яка стала щитом свободи для всієї цивілізованої Європи.
ЗУНР проіснувала лише 9 місяців, але її ідея – дала поштовх національно-визвольній боротьбі українців на ціле століття і сьогодні залишається прикладом для наслідування. Тоді українці програли через геополітичні обставини, яких не маємо сьогодні. Наші умови боротьби та шанси на перемогу значно кращі: ми маємо союзників, морально-економічну підтримку, державну єдність. Історія більше не повториться для українців – бо цього разу ми її пишемо самі.
Сьогодні пам’ять про ЗУНР – це ідея вільної України, за яку заплачено кров’ю багатьох поколінь. І вона живе в серцях тих, хто продовжує боротьбу – вже у ХХІ столітті.
Автор: Валерій Майданюк
