Після Орбана: хто в ЄС може гальмувати підтримку України

Після поразки на виборах Віктор Орбан політичний ландшафт у Європейському Союзі почав змінюватися. Перемога партії «Тиса» та майбутнє призначення Петера Мадяра прем’єр-міністром Угорщини створили передумови для розблокування рішень, які місяцями стримувалися Будапештом. Зокрема, вже 22 квітня Угорщина зняла вето щодо кредиту на 90 млрд євро для України та 20-го пакета санкцій проти Росії.

Втім, у Брюсселі швидко стало зрозуміло: зникнення одного сильного блокувальника не означає автоматичного вирішення проблеми. Йдеться не лише про персоналію Орбана, а про ширший політичний тренд усередині ЄС, передає OBOZ.UA.

Сьогодні питання стоїть інакше: чи залишилися у Володимир Путін союзники в Європі. Відповідь — так, але їхня роль змінюється. Відкрито проросійських політиків стає менше, натомість зростає кількість тих, хто діє більш обережно: не підтримує Росію прямо, але ставить під сумнів допомогу Україні.

Мережа замість фронту

На зміну «орбанівській моделі» прямого блокування приходить інша — менш помітна, але не менш ефективна. Йдеться про умовну «мережу гальмування», яку формують окремі європейські політики.

Серед них найчастіше називають Роберта Фіцо, Андрія Бабіша та Румена Радева. Вони відрізняються за стилем і політичними позиціями, однак їх об’єднує небажання підтримувати нинішній рівень залученості ЄС у війну та інтеграцію України.

Ключова загроза полягає не в гучних вето, а в поступовому розмиванні рішень. Переговори про вступ України до ЄС можуть формально тривати, але супроводжуватися затягуванням, додатковими умовами та посиланнями на «втому Європи». Аналогічно допомога Україні може залишатися, але ставати менш передбачуваною і більш залежною від внутрішньої політики держав-членів.

Фіцо: тактика замість конфронтації

Після відходу Орбана саме Роберт Фіцо виходить на перший план як потенційний гравець, здатний гальмувати рішення ЄС. Його підхід відрізняється меншою публічною конфронтацією та більшою гнучкістю.

Фіцо балансує між Брюсселем і Москвою, поєднуючи критику санкцій із прагматичними домовленостями. Він не виступає відкрито проти ЄС чи євроінтеграції України, але просуває формулу «так, але не зараз», що фактично означає затягування процесів.

Окрему увагу привертають його символічні кроки, зокрема наміри брати участь у заходах у Москві 9 травня. У нинішніх умовах це розглядається як політичний сигнал, який виходить за межі дипломатичного протоколу.

Бабіш: політика за настроями виборців

Андрей Бабіш залишається типовим прикладом політика-прагматика. Він не виступає проти України прямо, але регулярно підкреслює економічні ризики для ЄС та необхідність «обережного підходу».

Його позиція часто змінюється залежно від настроїв виборців. У результаті підтримка України з боку Чехії не зникає, але стає менш послідовною. Такий підхід дозволяє уникати різких рішень, водночас поступово знижуючи рівень залученості.

Радев: риторика як інструмент

Румен Радев вирізняється більш жорсткою риторикою. Він виступає проти військової допомоги Україні, наголошує на необхідності переговорів і фактично повторює ключові тези російської пропаганди.

Втім, його реальний вплив обмежений інституційними рамками та залежністю Болгарії від рішень ЄС. Тому його роль радше інформаційна — формування сумнівів і послаблення єдності Європи.

Чи можливий «новий Орбан»

Експерти вважають, що повторити роль Орбана буде складно. Його політична позиція була унікальною завдяки сильній внутрішній владі та можливості системно блокувати рішення ЄС.

Натомість сучасні європейські політики діють у складніших коаліційних умовах, що змушує їх балансувати. Найбільш імовірний сценарій — компромісна модель: окремі країни не посилюють підтримку України, але й не блокують рішення ЄС повністю.

Нова реальність для України

Після відходу Орбана ЄС не отримав «чисте поле». Замість одного сильного опонента з’явилася група менш помітних, але впливових гравців.

Для України головний ризик полягає не у відкритому протистоянні, а в поступовому уповільненні процесів — від фінансової допомоги до євроінтеграції.

У цій ситуації ключовим стає питання політичної волі самого ЄС: чи зможе союз зберегти єдність і не допустити синхронної дії тих, хто прагне послабити підтримку України.