Нормандська зустріч: зрада, перемога чи нічия?

Зустріч лідерів країн Нормандського формату 9 грудня у Парижі спричинила чимало інтерпретацій в українському суспільстві, яке розглядає цю подію і як крок України до миру, і як крок у тенета Кремля.

Дипломатичний фронт

Прихильники президента Зеленського вказують на низку сприятливих обставин, враховуючи які, Нормандський саміт слід вважати якщо не перемогою, то хоча б нічиєю, але точно не зрадою. Нормандська зустріч за збігом обставин відбулася у найменш сприятливий для РФ момент. Імідж Росії на Заході цими днями знову сягнув плінтуса у зв’язку з політичним вбивством у Берліні чеченського іммігранта, яке вчинив російський кілер в інтересах Кремля. У Франції  стало відомо про докази російської хакерської  атаки на Макрона під час його виборів 2017 року, коли Москва намагалася втрутитися у французьку політику. До того ж, МВФ повідомив про відкриття нової програми фінансування України, що прозвучало як важливий крок підтримки української влади та покращення переговорних позицій України, що позбавляло Путіна можливості економічного тиску на Київ, який якраз шукав фінансової підтримки.

Саміт відбувся у непростій психологічній обстановці, адже Путін боявся залишатися наодинці з Емманюелем Макроном, Ангелою Меркель та Володимиром Зеленським, тому сидів із озброєним охоронцем. За результатами саміту, команда Зеленського анонсувала декілька досягнутих домовленостей, зокрема обмін полоненими. Наразі йдеться про “перший крок” – 72 людини. А також Нормандська четвірка” домовилася розширити мандат спостережної місії ОБСЄ. Адже ця місія веде спостереження за обстрілами лише у світлий час доби, а бойовики, як правило, ведуть обстріл українських позицій вночі. До цього часу ОБСЄ не вдавалося домовитися з РФ про моніторинг нічного патрулювання.

Зеленський наголосив, що не перетнув жодних “червоних ліній” і жодних перемовин із маріонетковими “республіками” не буде, хай як на цьому не наполягає Путін. “Україна і я, як президент, не ведемо прямі перемовини з представниками незаконної влади тимчасово окупованих територій”, – запевнив Зеленський. Український гарант запевнив у відсутності намірів федералізації України та безпідставності заяв про зраду чи поразку на переговорах. Президент в присутності Путіна назвав Крим українським, хоч і не назвав Путіна чи Росію агресором, мотивуючи це прагненням досягти компромісу з РФ, а не зайвий раз посваритися.

Дуже показовим стало те, що в день переговорів та рукостискань з Путіним, на Донбасі російські бойовики не припиняли обстрілів та вбили одного українського військового, в якого залишилася трирічна дитина, і поранили ще кількох українських захисників. Тобто Кремль навіть на день саміту не дав вказівки своїм бойовиками припинити вбивати українців.

Недомовки Зеленського

Водночас, домовленості досягнуті в Парижі, важко називати успішними, а тим більше констатувати як “перемогу”. РФ не відмовляється від зміни Мінських угод, які у свій час підписувалися, аби зупинити російський військовий наступ. Крім того, “особливий статус” для Донбасу залишається невизначеним через низку імплементаційних нюансів. Щоб особливий статус “запрацював”, треба прийняти додаткові закони, щодо мови, “народної міліції”, а також амністії бойовиків та змін до української Конституції.

Дуже негативним сигналом стало те, що Путін на наступний ж день після саміту, заявив про відмову обговорювати повернення Україні кордону. Заяви Путіна про “Сребреницу”, підтверджують, що Кремль взагалі не планує повертати Україні кордон – ні до, ні після виборів. Москва прагне зберегти нинішню ситуацію на Донбасі під своїм контролем, і насамперед – над кордоном і збройними формуваннями, тож в цьому аспекті переговори в Парижі насправді не наближають нас ні до миру, ні до компромісу.

Дуже небезпечною є вимога Путіна щодо змін української Конституції та особливих автономних прав на Донбасі, і особливо насторожує заява радника президента Олександра Єрмака, який казав, що ми погодимося на перегляд Конституції. Тобто Москва знову нас повернула Київ на позиції весни-літа 2016 року, коли під Верховною Радою вибухали гранати та відбувалися мітинги проти змін Конституції на догоду сепаратистам та Кремлю.

Україна не змогла домовитися про перегляд Мінських домовленостей, які передбачають Формулу Штайнмаєра та інкорпорацію сепаратистських псевдо республік в Україну за схемою – спочатку вибори, а потім можливе виведення російських військ. Небезпечним кроком стала згода на нові ділянки розведення, тобто – чергового відступу українських військ на фронті, що послаблює наші тактично-бойові, а подекуди й стратегічні позиції.

Недоліком переговорів стала також умова проведення виборів, які повинні проводитися на наступний день після виведення військ. Навіть попри заяву про вибори за українським законодавством, неможливо технічно забезпечити ні ведення реєстру виборців, ні представництв українських партій, яких там зараз немає, ні налагодити роботу українських ЗМІ, котрі просто не наважаться поїхати в окуповані райони Донбасу.

Загальним результатом Нормандської зустрічі стала спроба Зеленського розпочати переговори про мир, як він і обіцяв своїм виборцям та досягнення статусу “домовилися домовлятися”. Однак значних зрушень ця зустріч також не дала, як і не створила дієвої схеми припинення кровопролиття на Донбасі. Зустріч не стала “зрадою” в публічному сенсі, хоча низка експертів й не виключають таємних домовленостей, наслідки яких, суспільство зможе спостерігати лише через кілька місяців у ході їх реалізації.

Не в останню чергу  на утримання Зеленського від переходу “червоних ліній” вплинули масові мітинги в Україні проти капітуляції, які нагадали владі про потенційний Майдан. То ж показово, що у відповідь на вимоги Путіна схилити Зеленського до прямих переговорів з бойовиками, український гарант зауважив, що в такому випадку, їм невдовзі доведеться вести переговори з іншим українським президентом. Той факт, що Зеленський це розуміє, зберігає демократичну основу контролю влади народом та дає підстави не допущення зради, навіть якщо влада захоче на неї піти.

Автор: Валерій Майданюк