Україна + Туреччина = кошмар для Москви

Нещодавня зустріч президента Зеленського з лідером Туреччини Реджепом Таїпом Ердоганом стала ще одним кроком до зміцнення україно-турецького партнерства, але обидві країни поки що досі максимально не використовують можливостей співпраці для взаємної безпеки в регіоні.

Володимир Зеленський назвав “хорошою і продуктивною” свою зустріч з турецьким лідером Реджепом Таїпом Ердоганом в Анкарі. В ході зустрічі з Ердоганом “основну увагу приділили наближенню миру та забезпеченню безпеки”. “Ми продовжуватимемо тісну координацію, щоб переговори були дійсно результативними”, – додав Зеленський.

Український президент розповів, що обговорював з Ердоганом теми співпраці в рамках “коаліції рішучих”, гарантії безпеки, моніторингу припинення вогню, морського розмінування, відбудови України та розвиток партнерства між країнами. “Я вдячний за те, що з більшості цих питань у нас є спільне бачення”, –  наголосив Зеленський.

Туреччина дійсно суттєво допомагає Україні у постачанні зброї – згадаймо хоча б легендарні “Байрактари”. Але на фоні “обміління” військових можливостей європейських держав та мінливості політики Вашингтона, нинішня Туреччина залишається однією з найсильніших країн в регіоні.

З населенням 85 млн осіб, потужною економікою, котра постачає світу широкий спектр товарів від одягу до серіалів, країна має потужну промислову базу та найсучасніший в Чорному морі флот, який вже зробив висновки з українського досвіду використання безпілотників.

На сьогодні турецька армія має другу найбільшу чисельність— понад 355 тисяч вояків — серед усіх європейських країн, поступаючись лише ЗСУ – 800-тис – 1 млн. Орім того, у турецької армії одна з найбільших у Європі бронетанкових груп: понад 2 350 танків різних модифікацій та 7 500 бронемашин.

А ще – 2 500 одиниць артилерії,  300 одиниць авіаційної техніки, понад 100 кораблів та субмарин. До прикладу турецька армія за низкою показників значно випереджає французьку — як за чисельністю, так і за комплектацією технікою.

Поки Еманюель Макрон заявляє, що Європа не може зібрати 20 тис. військових для миротворчої місії в Україні, за даними Syrian Observatory for Human Rights (SOHR), у 2020–2021 роках Туреччина тільки у північній Сирії мала контингент 15–20 тисяч військовослужбовців.

І найважливіше, на відміну від решти європейських збройних сил, це армія, яка (друга після української), має реальний бойовий досвід. Туреччина роками воює півночі Сирії та Лівії, а військові радники не оминали увагою Нагірно-Карабахський конфлікт.

Де-факто за потенціалом турецька армія зараз у Європі змагається за перше місце саме з українською — за кількістю сил та засобів, можливостями ВПК. Але якщо за чисельністю персоналу турецька поступається українській у 2,5 рази, то за кількістю техніки Туреччина явно є першою у Європі. Ба, більше – за бойовою спроможністю серед членів НАТО турецька армія друга після США, а серед європейських країн у НАТО — перша.

З цього впливає логічний висновок: якщо Україні потрібна безпека – варто більше дружити з Туреччиною. Путіна кидала б у холодний піт сама думка про одночасну війну з Україною та Туреччиною – це не Литві чи Естонії погрожувати.

В України з Туреччиною є дуже мало фрагментаційних тем – нас практично нічого не роз’єднує. Навіть історія для обох країн ніколи не піднімалася як проблема, на від міну від сусідів, де історичні теми навмисно роздмухують, гіперболізують і закидають в політику з метою формування ненависті до українців.

Навпаки: обидві країни об’єднує спільна позиція щодо статусу Криму, де проживає багато кримських татар, які не визнають окупацію півострова Росією і не хочуть жити під брудним чоботом Москви. Кримськотатарський фактор відіграє важливу роль у політиці України та Туреччини. Призначення міністром оборони України кримського татарина Рустема Умерова – крок, який в Туреччині складно оцінити з меншою повагою.

Військово-політичний союз України з Туреччиною, яка має другу армію в НАТО, за умов, коли в обох держав є прямий інтерес – був би не лише бажаним, але й сильним кроком.  

Українсько-турецький союз можливий і тому, що Туреччина є давнім конкурентом Росії і тому аж ніяк не зацікавлена в посиленні РФ за рахунок України.

Більше того – Україна має інтерес у розпаді Ерефії, як потворного геополітичного утворення. А Туреччина має інтереси на Кавказі, в Татарстані на Поволжі, серед тюркських народів РФ. Росія суттєво захитається, коли Анкара підтримає деокупацію Чечні  і звільнення інших мусульман Північного Кавказу від російської колоніальної неволі.

Україна  ж могла б здійснити історичний крок щодо звільнення Кубані.

По-перше – геополітичний простір Міжмор’я, особливо в Чорноморській акваторії, повинен бути під контролем демократичних країн, а не залишатися під російською тиранією.

По-друге – Україні після війни буде потрібне повернення робочої сили, яку, як свідчить невдалий досвід європейської міграційної політики, найкраще залучати зі культурно споріднених країн. Кубанська діаспора тут була б, безумовно, ближчою за бангладешську.

Об’єднаними силами ЗСУ і Туреччини можна було б дуже доступно і ґрунтовно пояснити   російським ванькам і чмобікам на ослах та самокатах, що відтепер за кривий погляд на захід – вони боляче отримуватимуть по щелепах.

Навіть російська ядерна зброя тут навряд чи допоможе, бо в України та в Туреччини є ефективні засоби ураження, щоб знищити російські військові бази вглибині РФ.

Формування україно-турецького союзу та розширення Міжмор’я від Фінляндії до Туреччини, стало бар’єром, який би назавжди перекрив Росії бажання зазіхати на країни Східної Європи.

Автор: Валерій Майданюк