«Якість деморкатії найгірша за 35 років». Чи допомагатиме Румунія Україні та що потрібно знати про її шлях в ЄС — інтерв’ю з політологом

Про сучасна Румунію, яка за останній рік пережила одну з найбільших політичних криз в сучасній історії, а також про її досвід європейської та євроатлантичної інтеграції розповідає румунський експерт з безпеки та комунікацій Руфін Замфір.

Розмову з Руфіном Замфіром спеціально для NV.ua провела регіональна координаторка ініціативи Re: Open Ukraine Лілія Шутяк. NV публікує матеріал в рамках інформаційного партнерства.

***

Протягом трьох останніх десятиліть після розпаду Радянського Союзу та Варшавського договору, відносини між Україною та Румунією формувалися під впливом трьох факторів.

Перший: історичні травми та територіальний спір довкола Зміїного острова в Чорному морі. Другий: відносно великі українські та румунські національні спільноти та захист їхніх прав. Третій — взаємні стереотипи (наприклад, що українці — це «майже росіяни» чи «напівросіяни», а румуни — це роми) та упередження, засновані на вкрай обмеженій інформації про один одного та слабких контактах між країнами.

Той факт, що серед усіх своїх західних сусідів Україна має найдовший кордон з Румунією, не впливав на якість двосторонніх відносин.

Але з 2014-го, а особливо з 2022 року все почало змінюватися. Румунія стала однією з двох країн, з якими Україна уклала стратегічне партнерство після початку повномасштабного вторгнення Росії (другою країною стала Чехія). Це стало логічним підсумком активізації двосторонніх відносин та тієї ролі, яку Румунія та офіційний Бухарест відіграли після початку повномасштабної агресії. Йдеться, насамперед, про прийняття українських біженців та гуманітарну допомогу, військову допомогу, навчання українських пілотів на F-16 та передача системи Patriot, експорт українського збіжжя через Румунію та її порти.

Водночас Румунія має вкрай релевантний для України досвід європейської та євроатлантичної інтеграції, що було частиною румунського транзиту від пострадянського спадку і диктатури до демократії західного зразка. А ще Румунія історично розглядає Росію як ключову екзистенційну загрозу.

Про сучасну Румунію, яка за останній рік пережила, можливо, найбільшу політичну кризу в сучасній історії, а також її досвід європейської та євроатлантичної інтеграції ми поговорили з Руфіном Замфіром, румунським експертом з безпеки та комунікацій, який раніше був програмним директором у румунському аналітичному центрі GlobalFocus, а зараз працює на уряд Молдови. Розмова відбулася в Чернівцях — місті, яке символізує українсько-румунське добросусідство.

— З 2014 року Румунія заново відкрила (або почала відкривати) для себе Україну. З 2022 року — усвідомила, що Україна — точно не Росія чи будь-який її різновид. А якою є сучасна Румунія?

— Це дуже непросте питання. Я думаю, що Румунія і румунське суспільство сьогодні досі відкривають для себе переваги демократії і, водночас, намагаються, так би мовити, «пом’якшити» зобов’язання, які з цього випливають.

Румунія — це дуже молода демократія. До 1990 року ми ніколи не були справжньою демократією. Ні у міжвоєнний період, ні в комуністичні часи.

Редакційне пояснення: До середини 40-х років ХХ століття Румунія була королівством, а тоді було утверджено комуністичний режим. У 1974 році цей режим очолив Ніколае Чаушеску. Його правління відзначалося безпрецедентною концентрацією влади і диктатурою. Перші вільні вибори після повалення режиму Чаушеску пройшли у 1990 році.

Тож Румунія і румунське суспільство досі відкривають для себе переваги того, коли ти не під ковпаком авторитаризму. Водночас це супроводжується певним розчаруванням, бо демократія передбачає відповідальність за себе і своє майбутнє.

Демократія має свою ціну. Там, у палаці, більше немає «няньки», яка буде про вас піклуватися Потрібно долучатися до справ у вашій громаді, регіоні, країні тощо.

Редакційне пояснення: у даному контексті мається на увазі палац Чаушеску у Бухаресті як символ влади румунського диктатора; культ його особи, окрім тиранії, будувався також на патерналізмі, зокрема Ніколає Чаушеску називали «батьком народу» та «Генієм Карпат». Палац вважається другою після Пентагону найбільшою адміністративною будівлею у світі.

Важливою особливістю нинішнього моменту для Румунії є те, що ми не маємо чіткого проєкту країни. Маю на увазі стратегії Румунії, як це було, коли ми прагнули стати членом НАТО (вступила у 2004 році — Ред.) та ЄС (вступила у 2007 році — Ред.), або хоча б долучитися до Шенгенської зони (це відбувалося поступово, і остаточно та повноцінно Румунія стала частиною Шенгенської зони з 1 січня 2025 року — Ред.).

З огляду на політичні кризи, які переживає Румунія останні роки, сучасна стратегія країни точно має полягати в тому, щоб утримати Румунію на демократичному шляху. А це автоматично означає збереження членства Румунії в ЄС і НАТО. У приналежності до Заходу загалом.

Суспільна підтримка членства у цих альянсах зросла за останні роки, особливо на тлі та після початку російської повномасштабної агресії. Якщо говорити про інституції – уряд, місцеве самоврядування, армію, — то усвідомлення того, що Румунія має бути в ЄС і НАТО ще більше зміцніло.

Більше того, саме під впливом російської агресії, у публічний дискурс Румунії знову повернулися екзистенційні питання. До прикладу, якими мають бути роль і місце Румунії в НАТО з точки зору відповідальності та зобовʼязань як союзника.

Також вперше після нашого вступу до Альянсу питання членства в НАТО було винесене на суспільне обговорення.

Редакційне пояснення: протягом 2024 року у ході президентської виборчої кампанії питання членства Румунії в ЄС і НАТО було використане насамперед праворадикальним та антизахідним кандидатом Келіном Джорджеску для гри на ресентименті, завищених та, відповідно, невиправданих очікуваннях від вступу Румунії до ЄС і НАТО після 20 років членства у цих союзах, страху війни та інших фобіях, спекуляції на темах суверенітету та народовладді. Зауважимо, що за підсумками першого туру президентських виборів у Румунії, що пройшов у листопаді 2024 року і результати якого зрештою були скасовані, Келін Джорджеску несподівано для багатьох переміг. Келін Джорджеску регулярно робив взаємно виключні заяви щодо його бачення про членство Румунії в ЄС і НАТО. Заперечуючи, що він виступає за вихід Румунії з цих союзів, Джорджеску водночас підтримував ідею референдуму про вихід Румунії з ЄС і НАТО, причому навіть після того, як скандальний політик уже не брав участі у виборах президента. Принагідно зауважимо, що підтримка членства Румунії в ЄС і НАТО залишається на високому рівні серед громадян цієї країни, і станом на 2024 рік складала понад 50%, залежно від контексту питання. Разом з тим, тема ЄС і НАТО стала та залишається однією з ключових у антизахідній риториці румунських популістів.

— Тобто, чи повинна Румунія залишатися в НАТО?

— Так. Хоча варто зауважити, що майже весь румунський політикум виступає за членство. Навіть ті, хто іноді висловлює іншу думку, змінюють її, коли їх заганяють у кут і просять обґрунтувати.

Я вважаю, що членство в НАТО для Румунії – безальтернативне.

Змістовна частина дискусії сьогодні більше стосується ролі, яку Румунія повинна відігравати в НАТО. Мова йде зараз, насамперед, про умовний статус другого ешелону оборони з огляду на російську агресію.

Але й тут не бракує маніпуляцій. Радикали та популісти намагаються капіталізувати необізнаність населення у особливостях функціонування Альянсу. Наприклад, можна зустріти палкі дискусії на тему: чому Румунія має таку саму вагу в ухваленні рішень в НАТО, як Албанія або Чорногорія, якщо ми значно більші? Ці дискусії ініціюють та підживлюють ті, хто прекрасно знають, що всі рішення в Альянсі ухвалюються одностайно.

Якщо говорити про якість румунської демократії сьогодні, то на мою думку, вона найгірша, яку ми мали за останні 35 років. Особливо це помітно на ключових політичних партіях та їхніх рядових членах.

На жаль, у Румунії відтворюються ті політичні тенденції, що виразно проглядаються на міжнародному рівні. Ми бачимо їх і в США, і зовсім поряд з румунським кордоном. Маю на увазі європейських політиків, які виступають проти демократії або намагаються підпорядкувати демократію служінню, насамперед, своїм інтересам.

Після останніх парламентських виборів у нас третину парламенту складають політики, які просувають ідеї про посилення суверенітету та економічний націоналізм.

Редакційне пояснення: За результатами останніх парламентських виборів (грудень 2024) не одна, а відразу три антизахідні та проросійські партії отримали місця в парламенті. AUR подвоїла свій рейтинг (з 9% до 18%) порівняно з 2020 роком. І це незважаючи на те, що дві інші партії цього спектру, S.O.S. Romania (лідерка Діана Шошоаке) та Партія молоді (POT, лідерка Анамарія Гавриле), були утворені саме через розкол в AUR. Разом ці партії мають 35% місць у парламенті, виходячи з аналогічного сукупного рейтингу.

Не всі ці ідеї стануть законами, бо ці депутати не входять до більшості та уряду, а отже мають обмежений доступ до вироблення політики та курсу країни. Хоча, безумовно, вони впливатимуть на політичний порядок денний у Бухаресті.

Я не очікую, що нинішній уряд почне імпортувати ультраправі ідеї чи перетворювати їх на політики.

Ключове питання: чи робитиме цей уряд потрібні, так звані, «непопулярні» реформи, чи братиметься за чутливі теми, які можуть бути використані ультраправими.

І це напряму впливатиме на двох наших сусідів — Молдову та Україну.

Для Молдови вкрай важливою є економічна допомога Румунії та її дипломатична підтримка в комунікації з Брюсселем.

Для України — це питання обсягів та швидкості надання допомоги.

Чому? Бо ми бачили, як обидві теми політизуються, особливо у ході виборчих кампаній.

І особливо тема допомоги Україні. Хоча, звісно, залишається фактор Вашингтона. Румунія орієнтуватиметься на рішення Трампа щодо України. Якщо влада у Вашингтоні попросить Румунію зробити більше і швидше, то Румунія так і зробить. Але якщо буде мовчання або неоднозначність, Румунія може відкласти або не поспішатиме надавати допомогу.

Редакційне пояснення: З початку російського вторгнення у 2022 році, Румунія, слідом за Польщею, стала одним з ключових логістичних хабів з постачання Україні допомоги, — і цивільної, і військової. Згодом, на тлі блокади українського-польського кордону, Румунія стала альтернативним шляхом експорту української продукції, насамперед аграрної. Хоча про обсяги військової допомоги з Румунії та через Румунію бракує інформації, і це, очевидно, було і є свідомим рішенням румунської влади. Втім, саме Румунія була одним із ключових маршрутів постачання озброєння радянського зразка з Болгарії. Крім того, важливо памʼятати, що протягом 2024 року, у розпал виборчих кампаній, у Румунії було змінено законодавство задля передачі Україні системи Patriot (вересень-жовтень минулого року).

— Попри всі відмінності, між Румунією і Україною є чимало спільного. Яким румунським досвідом ми могли би скористатися у питаннях політичної нації, залучення до неї етнічних меншин та вступу до ЄС?

— Я наведу вам приклад ситуації, яка потенційно може стати румунським уроком для України. І це те, чим ми дійсно пишаємося на політичному рівні.

Коли Румунія розпочала свій шлях до ЄС і НАТО, то між політичними силами в країні було досягнуто консенсусу, що вступ до цих обох альянсів — це та спільна мета, на яку працюють всі разом і ніхто не буде протидіяти процесу європейської та євроатлантичної інтеграції. Хай би які непопулярні рішення довелося ухвалювати. Наприклад, додаткове фінансування на армію.

Цей консенсус дозволив Румунії значно прискорити процес вступу до ЄС і НАТО. Звичайно, прискорення не означало, що ви стаєте членом через кілька років. Але це дуже допомогло внутрішній динаміці, яка призвела до того, що Румунія стала повноправним членом НАТО. Цей же підхід консенсусу було застосовано і щодо вступу Румунії до ЄС.

Цей консенсус має назву «Снаговський діалог».

Редакційне пояснення: Снаговський діалог, або Снаговський пакт, чи Снаговська декларація є різними назвами румунського політичного феномену, який позначає національне єднання довкола екзистенційних викликів та цілей для Румунії починаючи з 90-х років у процесі транзиту країни з пострадянської диктатури до демократії та частини Заходу, насамперед задля вступу Румунії до ЄС і НАТО. 21 червня 1995 року за підсумками роботи експертів та політичних консультацій була ухвалена Снаговська декларація. Її підписало все керівництво країни, — президент, керівники уряду, обох палат парламенту, представники 14 партій, голова спеціально створеної комісії, яка розробляла стратегію вступу Румунії до ЄС. Ця декларація утверджувала національний консенсус щодо євроінтеграції Румунії як спільної цілі, на яку працюють всі. У березні 2001 року було проведено аналогічний діалог щодо вступу Румунії до НАТО, але він став менш знаковим. Снагов — це село і комуна на північ від Бухареста, де розташоване однойменне озеро, колишній королівський палац та монастир, де, за легендою, похований Дракула.

Це загалом дуже позитивний урок та приклад. Але є і певні негативні моменти цього консенсусу, які Україні раджу врахувати і не повторювати.

Консенсусу щодо вступу Румунії і до НАТО, і до ЄС було досягнуто на рівні еліт, і обом цим процесам бракувало прозорості. До населення надходила лише незначна й дуже фрагментарна інформація про домовленості політиків.

І якщо вступ до НАТО не викликав жодного неприйняття або нерозуміння з боку населення, бо це про безпеку; то зі вступом до ЄС вийшло інакше. Євроінтеграція була презентована населенню як шлях до більших статків, більших прав і без жодних нових зобовʼязань. Що означає бути членом ЄС насправді, — румунському населенню ніколи не пояснювали. Ніхто не знав, що членство в ЄС означає, наприклад, повагу до прав меншин: релігійних, сексуальних, етнічних. Ці теми досі дискутуються в Румунії і для частини населення країни нові, «ЄСівські» зобовʼязання у таких питаннях є аргументом на користь того, що членство в ЄС не є корисним для Румунії.

Ще однією болючою темою в контексті євроінтеграції є становище віддалених провінційних та аграрних регіонів країни, мешканці яких досі відчувають, що отримали від вступу Румунії до ЄС занадто мало або взагалі нічого. Держава свого часу не запропонувала для них жодного рішення чи політики, які б допомогли підготуватися до життя в ЄС та адаптуватися до нього. Відтак, люди почували себе залишеними напризволяще. Ця травма досі зберігається.

Цей той урок з румунського досвіду, який я раджу Україні вивчити, щоб не повторювати наших помилок. Поряд зі структурними реформами та дипломатією, публічна комунікація та соціальна згуртованість є надзвичайно важливими для довгострокового успіху будь-якого інтеграційного процесу.

— У Румунії історично досить гострим є «угорське питання», пов’язане із суспільними страхами про територіальні претензії Угорщини на Трансильванію, прагненням угорської громади Румунії до створення територіальної автономії, тощо. Питання автономії регулярно виноситься на розгляд парламенту Демократичним союзом угорців Румунії (UDMR / RMDSZ). Зараз в уряді три представники угорської партії – це дуже сильний мандат. Як Румунія знаходить баланс між тим, щоб не обмежувати права угорської нацменшини виключно культурою, але водночас убезпечити державу від угорського іредентизму, сепаратизму та реваншизму?

— Давайте спочатку розділимо питання на два аспекти: поговоримо окремо про меншину по відношенню до більшості, а потім про більшість по відношенню до меншини.

Редакційне пояснення: Угорська меншина/спільнота в Румунії є історичною та компактно проживає у межах Трансильванії. Згідно з останнім переписом населення у 2021 році, в Румунії проживає трошки більше одного мільйона етнічних угорців, що складає 6% населення. Етнічною особливістю є те, що частиною угорської спільноти є субетноси секеїв та чанґо. Угорська меншина Румунії має свої партії та постійне представництво в обох палатах парламенту. Це партія Демократичний союз угорців Румунії. Зазвичай, ця партія входить у провладні коаліції.

Угорська меншина в Румунії дискредитовувалася владою ще з часів комунізму. Політика Чаушеску полягала в зображенні угорців як внутрішніх ворогів. Цей процес призвів до того, що практично все румунське населення, навіть ті, хто ніколи не зустрічався з угорцями, вважали їх поганими. Можливо, не ворогами, але поганими. Бо угорці не хочуть інтегруватися. Водночас не було послідовної політики, яка б допомагала угорській етнічній спільноті соціально і культурно інтегруватися в більшість. Звісно, це призвело до того, що етнічні угорці почали шукати допомоги деінде. І протягом останніх 12−15 років цим іншим були Орбан і Будапешт. Вони постійно інвестували в угорську меншину в Румунії. До такої міри, скажімо, що майже всі засоби масової інформації угорською мовою в Румунії фінансуються Будапештом. Угорські фермери в Румунії отримували значні субсидії від Будапешта. Тоді як Бухарест майже не докладав зусиль, щоби допомогти цим громадам розвиватися.

Це, звичайно, підживлює настрої в румунському суспільстві, що у нас є ворог всередині, що є частина населення держави угорського етнічного походження, яка не хоче, щоб Румунія була такою процвітаючою, якою повинна бути.

Редакційне пояснення: Згідно з результатами соцдослідження, проведеного у Румунії у березні 2021 року, 49,5% респондентів заявили, що політика Угорщини щодо Трансильванії спрямована на «відірвання» регіону.

Як такої ситуації уникнути?

Важливо не вдавати, що етнічної угорської меншини не існує. Потрібно комунікувати та взаємодіяти з нею.

Так само не варто покладатися на підхід, коли, мовляв, досить залучити до своєї партії чи команди представника меншини, і всі проблеми з цією меншиною вирішаться, або цей представник вирішить.

У румунському політикумі досі вважалося, що наявність UDMR як одного із соратників в уряді вирішить всі питання з угорською спільнотою Румунії. Але цього, зрозуміло, не сталося.

Не те, щоб у лавах UDMR всі переконані, що автономія — це добре рішення. Але оскільки UDMR не можуть забезпечити угорській спільноті добробут, якісні медичні послуги, задовольнити вичерпно їхні культурні та освітні потреби, то пропонується химерна ідея територіальної автономії як панацея, що має вирішити всі проблеми.

Це ще один румунський урок, на який я дуже раджу Україні звернути увагу в роботі з національними меншинами та виробленні відповідних політик.

Нинішня ситуація з угорською меншиною в Румунії не така вже й погана, насправді, але й не така хороша, як може здаватися ззовні. Угорська меншина і румунська більшість зараз ще більше розділені, ніж були раніше. Вони наче дві крижані брили, що віддаляються одна від одної, тому прірва не зменшується, а зростає.

Я дуже сподіваюся, що в румунському політикумі зʼявиться політична воля цей розрив скоротити.

Матеріал підготовлено Інститутом Центральноєвропейської Стратегії (ICES) за підтримки Європейського Союзу та Міжнародного фонду «Відродження» в рамках спільної ініціативи «Вступаємо в ЄС разом». Матеріал представляє позицію авторів і не обов’язково відображає позицію Європейського Союзу чи Міжнародного фонду «Відродження».