Що може зупинити «китайського дракона»?
Китайська економіка та геополітична вага зростають із приголомшливою швидкістю – швидше зміцнюється тільки авторитарна диктатура в Пекіні та військовий потенціал КНР. Втім, існує кілька факторів, здатних загальмувати «китайське піднесення» і знову повернути Піднебесну на периферію історії. У світу ще є шанс зупинити тоталітарного гегемона з безмежними ресурсами.
Сила Піднебесної
Розмах і темпи розвитку Китаю справді вражають і водночас тривожать світ. Західні аналітики з подивом спостерігають, як у КНР зводять нові дороги, мости, аеропорти, залізниці та мегапроєкти в масштабах, про які Європа й США можуть лише мріяти. Часто це продиктовано не лише економічною необхідністю, а й типовою для комуністичних режимів гігантоманією та бажанням вразити зовнішній світ. Та попри все, китайська інфраструктура й промисловість справді демонструють феноменальні результати.
Сьогодні Китай – це величезна фабрика світу, з якої надходить майже все: від смартфонів до високотехнологічних дронів. Його заводи й промислові кластери формують залежність глобальних ринків. Черговий рекорд – побудова швидкісної залізниці за добу чи найдовшого у світі мосту завдовжки 165 км – вже майже не дивує. Світ звикає до думки, що все грандіозне поступово концентрується у Китаї.
Піднебесна випередила США за кількістю промислових патентів і стала світовим лідером у сфері генеративного штучного інтелекту. Для багатьох це – доказ «ефективності» китайської моделі, яку деякі держави навіть намагаються наслідувати.
У той час як Європа скаржиться на нестачу боєприпасів, китайська військово-технологічна індустрія працює без збоїв і дефіциту. КНР викуповує борги бідних країн, інвестує у держави Глобального Півдня та стає головним торговельним партнером для більшості країн Африки, Азії й навіть Латинської Америки.
Офіційно Пекін не приховує своїх амбіцій: до 2050 року Китай має «зайняти центральне місце у світі». Ініціатива «Один пояс – один шлях», започаткована Сі Цзіньпіном, перетворилася на геополітичний інструмент впливу, який часто стає для партнерів пасткою боргової залежності.
Сьогодні вся китайська економіка працює в інтересах військово-промислового комплексу. Китайські інженери створюють дрони, що розділяються у повітрі на кілька бойових одиниць, надзвукові безпілотники та розвідувальні орнітоптери, схожі на птахів. Новий авіаносець «Фуцзянь», який уже проходить випробування, має стати викликом американському флоту. У Вашингтоні не приховують занепокоєння можливістю відкритого військового протистояння з Китаєм.
Що може зупинити Китай?
Попри вражаючу міць, існує низка причин, через які Піднебесна може так і не стати справжнім світовим гегемоном.
1. Економічна криза
Китай може повторити долю Японії, яка у 1980-х роках також претендувала на звання нової економічної супердержави, але після біржової кризи 1997 року втратила динаміку розвитку.
Сьогодні КНР – це світова фабрика, яка залежить від іноземних замовлень. Її називають «складом товарів, спроєктованих у Каліфорнії». Але дедалі більше компаній переносять виробництва до Індії, Індонезії чи Малайзії через посилення диктатури та ризики навколо Тайваню. Без зовнішніх контрактів китайська промисловість може зіткнутися зі спадом, безробіттям і соціальною кризою.
Сі Цзіньпін – не економіст, а типовий партійний функціонер, який звик «ламати» економіку заради політичних цілей. Такі лідери часто намагаються компенсувати економічні проблеми «маленькими переможними війнами».
Якщо рівень життя китайців впаде, це може спричинити соціальну напругу й навіть переворот усередині партійної еліти. Багато бізнесових груп уже невдоволені тим, що політика Сі ставить під загрозу їхні інтереси. Для них війна – це не шлях до слави, а до краху.
2. Революція
Під блиском мегаполісів ховається бідна країна: близько 150 мільйонів китайців живуть менш ніж на півтора долара на день. Забруднення повітря, води та ґрунтів, економічна нерівність і безправ’я – усе це створює потенціал для бунту.
Колишня політика «однієї дитини» призвела до демографічної катастрофи – старіння населення та нестачі робочої сили. У селах мільйони людей не отримують пенсій, а утримання літніх батьків повністю лягає на плечі їхніх дітей. У деяких провінціях кількість чоловіків перевищує кількість жінок на третину, що завжди підвищує ризики соціальних вибухів. Паралельно зростає ненависть до «золотої молоді» та партійних еліт, які живуть у розкошах, тоді як мільйони працюють на них у нелюдських умовах.
Окремим джерелом напруги залишаються національні меншини – уйгури, тибетці, манчжури, які зазнають репресій та насильницької асиміляції. Відомо, що чимало уйгурських жінок у таборах були примусово стерилізовані.
Гонконг також не скорився диктатурі. «Революція парасольок» і протести 2019–2020 років показали, що боротьба за свободу в Китаї не вичерпана. Влада намагається запобігти новим протестам, запроваджуючи систему соціального рейтингу – механізм тотального контролю, який лише підсилює обурення суспільства.
Якщо революційна енергія візьме гору, Китай може зазнати розколу або трансформації до демократичної держави, подібної до Японії чи Південної Кореї.
3. «Перебудова»
Інший сценарій – мирна еволюція. Середній клас, підприємці й інтелігенція великих міст можуть вимагати політичних прав і реформ. Ті, хто створює технології та бізнес, не захочуть залишатися заручниками компартійної номенклатури.
Якщо у владі переможуть прагматики, Китай може пережити власну «перебудову» – подібну до радянської у 1980-х. Така КНР стала б партнером Заходу, а не оплотом диктатур.
Втім, демократизація може запустити процеси дезінтеграції: після послаблення контролю регіони, народи й провінції можуть вимагати самостійності. Це загрожує Китаю шляхом СРСР та розпадом.
4. «Гуртом і Китай легше бити»
Ще один фактор – міжнародний спротив. Надмірна самовпевненість Пекіна вже дратує сусідів. Індія, Японія, Тайвань, В’єтнам, Південна Корея, Філіппіни та Австралія дедалі частіше говорять про необхідність спільного фронту проти китайської експансії.
Для цього вже створено безпекову ініціативу QUAD – «Тихоокеанське НАТО» у складі США, Індії, Японії та Австралії. Її мета – спільна оборона від китайського тиску. У 2020 році союзники провели масштабні військово-морські навчання, демонструючи готовність до колективної відсічі.
Китайська армія велика, але її історія – це низка поразок: від війни з Японією (1931–1945) до провальних воєн із СРСР і В’єтнамом. Поразка у новому конфлікті може зруйнувати міф про «непереможну армію» і спричинити внутрішній хаос у самій КНР.
Історія неодноразово доводила: імперії, які прагнули світового панування, рано чи пізно падали. Китайський гегемонізм – така ж токсична загроза, як колись радянський чи нацистський. І навіть якщо сьогодні Піднебесна здається непереможною, у самої системи вже закладені тріщини: економічні, соціальні й політичні. Питання лише у часі: коли «китайський дракон» почне задихатися від власного вогню.
