Юрій Гончаренко: Можливість створення Балто-Чорноморського Союзу ("Міжмор'я") в сучасних геополітичних умовах
Під Балто-Чорноморським Союзом ми розуміємо певне міждержавне утворення, що складається з країн, розташованих між Балтійським та Чорним морями. Історично апелює до Великого князівства Литовського. В польській концепції, запропонованій Юзефом Пілсудським, цей союз відомий як «Міжмор’я». На сьогодні в більшості випадків передбачає участь України, Польщі, Литви та інших балтійських країн, а також – Грузії, рідше – Молдови, Румунії, Словаччини і т.д. Білорусь розглядається як органічний учасник цього утворення лише за умови зміни та переорієнтації з союзу з Росією.
В поточній ситуації основним мотивом на користь утворення Балто-Чорноморського Союзу є безпековий пакт, спрямований на захист від імперських потуг Російської Федерації, проте також присутні економічні, інфраструктурні та культурно-історичні мотиви, передовсім – спільне минуле частини територій в межах Великого князівства Литовського та Речі Посполитої.
На сьогодні країнами, які як на державному рівні, так і в середовищі політичних еліт, є найбільшими прихильниками створення Балто-Чорноморського Союзу є Польща та Україна. Проте як мотивація, так і бачення цього процесу в цих державах суттєво відрізняється.
Польща на цей момент знаходиться в стані певного розквіту, пов’язаного з вдалою економічною політикою та кон’юнктурою, наслідками вступу та використання програм Європейського Союзу. Також сучасна польська еліта, в особі партії «Право і Справедливість», в своїй риториці і політичній практиці використовує певні елементи шовінізму, в першу чергу – щодо українців. Навряд чи зараз є підстави припускати, що ця політика, яка, зокрема, вилилася, в певні законодавчі акти, з останнього – «про заборону «бандеризму», раптово зазнає змін. Навпаки, логіка політичного процесу така, що ПіС розігрує «антиукраїнську карту» з прагматичних електоральних міркувань, з намаганням витіснити з правого політичного флангу конкурентів, які також займали подібну позицію щодо українського питання. Заради справедливості, варто також відзначити, що спорадично польська влада робить закиди і щодо інших країн та націй, але вони не є настільки системними, як антиукраїнські.
Україна, навпаки, зараз знаходиться в протилежному становищі – об’єктивні труднощі, пов’язані з довготривалою війною з Росією, накладаються на внутрішні: високий рівень корупції, домінування інтересів олігархів над національними в здійсненні повноважень органами державної влади, відстала модель економіки та інші чинники роблять нашу країну дуже слабкою в міжнародних стосунках. На початок 2014 року ми мали фактично зруйновану армію з розпроданим озброєнням, здемотивовану та насичену російською агентурою, яку доводиться відбудовувати з нуля. Виходячи з цього, об’єктивно, Україна зараз потребує на допомогу і має шукати союзників, але це не має перетворюватися на пошук сюзерена.
Проте при створенні будь-якого союзу, Україна може виступати або об’єктом, або суб’єктом нового утворення. В більшості геополітичних утворень є лідери, які такими є з об’єктивних причин, в першу чергу економічних чи військових. Проте це лідерство майже ніколи не оформлюється в домінування інституційно, а якщо оформлюється – це часто перетворюється на окупацію. Навіть у українській історії є приклад, коли наміри Богдана Хмельницького укласти союз з Московським царством перетворилися на довготривалу окупацію України Російською імперією.
На мою думку, чинна українська влада в жодному разі не здатна реалізувати проект Балто-Чорноморського Союзу в якості суб’єкту. Це випливає з кількох чинників:
- Корумпована влада завжди залежна. Можливість втрати влади є чи не найбільшим страхом для неї, оскільки може мати наслідком кримінальне переслідування та втрату статків. Цим в повній мірі можуть користуватися потенційні союзники.
- В української владної еліти відсутнє стратегічне бачення своєї суб’єктності на міжнародній арені, принаймні, до цього часу не зроблено жодних кроків в цьому напрямку. В міжнародній політиці України помітно тренд орієнтації на Берлін та Париж, регіональна активність є лише реактивною – відповідь на дії, переважно недружні, сусідів.
- Заявлені геополітичні цілі – членство в НАТО та Європейському Союзі є надто примарними і нереалістичними. Реалізація цих планів можлива лише в дуже довгостроковій перспективі. При цьому навіть жодних публічних заяв про бажання стати суб’єктом регіонального союзу не було, годі й говорити про якісь системні кроки в цьому напрямку.
- Окремі кроки, які відбуваються в напрямку створення Балто-Чорноморського Союзу з української сторони є ініціативами окремих політиків, експертів та активістів. Діюча українська влада, принаймні поки що, не дослухається до цих думок.
При цьому є інформація, що на найвищому рівні в країнах НАТО обговорюється питання щодо сприяння створенню Балто-Чорноморського Союзу. Йде мова про те, що Україна та інші країни регіону мають відіграти роль санітарного кордону між «старою Європою» та Російською Федерацією. Ядерні держави НАТО турбує проблема, як у випадку збройної агресії (навіть у т.зв. «гібридній формі») Росії проти країни-члена НАТО, наприклад – однієї з балтійських держав (що є одним з найбільш вірогідних напрямків продовження імперської політики Путіна) уникнути застосування Статті 5 Статуту НАТО, яка зобов’язує всі країни Альянсу брати участь у війні з агресором. Цілком вірогідно, що створення Балто-Чорноморського Союзу у форматі, запропонованому в Брюсселі, вирішуватиме цю проблему. Проте навряд чи їх формат союзу передбачатиме негайну участь країн-членів новоутворення у війні з Росією, яку вже веде Україна (і, відповідно, втрачається сенс участі в такому союзі для України).
Також на сьогодні відомо про серйозний інтерес Китайської Народної Республіки до реалізації певних економічних та інфраструктурних проектів в нашому регіоні. Але при цьому перемовини ведуться, наприклад, з Польщею, яка є кінцевою точкою інтересів Пекіна, Україна ж розглядається, скоріш за все, як країна, що «погодиться на будь-які умови». Про це може свідчити, наприклад, те, що при наявності інтенсивних перемовин між Пекіном та Варшавою, відсутня аналогічна активізація стосунків між Києвом та Пекіном.
Ці два приклади свідчать про те, що поки що потенційна участь України в реалізації Балто-Чорноморського Союзу розглядається нашими сусідами (відповідно – потенційними союзниками) в якості об’єкту чи «молодшого партнера». Нас, вірогідно, готують до того, що буде запропоновано якийсь кінцевий формат, на який ми, на їх думку, будемо змушені погодитись. Доходить до того, що потенційний союзник (Польща) починає нав’язувати нам власне бачення української історії, героїки, міфології і, власне, ідентичності української нації, при цьому одночасно наголошуючи на тому, що бачить Україну стратегічним партнером і т.д.
Все начебто говорить про те, що у форматі, вигідному і цікавому Україні, Балто-Чорноморський Союз за наявних геополітичних умов відбутися не може. Проте, за наявності стратегічно бачення та відповідного бажання української влади, ці «пропозиції», про які йшла мова вище, можна використати для суб’єктивізації України в якості держави-засновника Балто-Чорноморського Союзу. Хоча, зрозуміло, що найкращим є варіант, коли Київ сам стане ініціатором певних проектів та ініціатив, які зможе пролобіювати та втілити в життя.
Для цього у України є кілька пріоритетних напрямків, за якими ми можемо здійснювати реалізацію ініціатив, які в подальшому можуть стати підвалинами Балто-Чорноморського Союзу в тій чи іншій конфігурації.
Головним пріоритетом для України є створення регіонального безпекового блоку (союзу). Такий само виразний інтерес до питання забезпечення власної безпеки мають країни Балтії (попри членство в НАТО), Грузія (попри діючу владу, яка є частково дружньою до Росії) та Молдова (незважаючи на серйозний вплив в країні проросійських сил). Польща, незважаючи на свої потуги бути одноосібним регіональним лідером, які є обґрунтованими економічно (найбільший бюджет, в тому числі і оборонний), власноруч нездатна забезпечити власну безпеку. І хоча наразі вони ведуть активну політику на американському напрямку і отримують певні сигнали підтримки, незважаючи на членство в НАТО – питання безпеки для них не є другорядним, про що свідчить, наприклад, створення (чи відновлення) в 2017 році військ територіальної оборони.
Таким чином, якщо Україна стане ініціатором створення безпекового пакту в регіоні і залучить до цього процесу кілька країн – дуже вірогідно, що інші наші сусіди, включно з Польщею, долучяться до цього процесу. І саме в якості ініціатора створення безпекового пакту Україна може розраховувати на роль суб’єкта цього утворення, маючи значно менші економічні та ресурсні можливості, ніж інші учасники.
Інший пріоритет, якому приділяють значно менше уваги, полягає у формування спільного інформаційного простору країн регіону, який був би протиставлений залишкам пострадянського впливу, «ностальгії за спільним минулим», яку активно зараз експлуатує Росія. Тут також головними учасниками процесу могли б бути Україна, Молдова, Грузія та країни Балтії, які найбільше потерпають від інформаційного впливу Росії, в першу чергу – через російсько/двомовність значної частини населення цих країн. Створення спільного інформаційного, а також – кіно та телепродукту, музичного ринку тощо.
Економічна співпраця в регіоні, яка може інституційно перерости в сучасний аналог Паризького договору про Європейську спільноту з вугілля та сталі, може початися з реалізації певних інфраструктурних проектів. Очевидно, що географічне розташування наших країн робить транзит товарів через територію, наприклад, України в Польщу, економічно доцільним і викликає інтерес у таких потужних експортерів, як, наприклад, Китай. Проте ця інфраструктура потребує модернізації, тому без залучення інвестицій реалізація цих проектів неможлива. Відповідно, Україна має стати інвестиційно привабливою країною, як мінімум – суттєво зменшити корупційні ризики.
Підсумовуючи, варто наголосити, що попри очевидні складнощі, перспектива запуску певних проектів, які б з часом стали прообразом Балто-Чорноморського Союзу, є цілком реальною. Для цього, в першу чергу, треба досягти внутрішніх перетворень в Україні. Україні не варто чекати ініціативи від головних суб’єктів світової політики, чи від тих, хто прагне такими стати – як не банально це звучить, але те, яким буде наше майбутнє, зараз цілком в наших руках.
