Перспективи зміни ценральноєвропейської політики України
З приходом нового президента, відносини України з Польщею та Угорщиною можуть переформатуватися, однак головним питанням таких змін залишається ціна поступок для України.
“Заморожена суперечка”
Зовнішньополітичні відносини України з найближчими центральноєвропейськими сусідами – Польщею, Угорщиною, Румунією пережили не найкращу сторінку за останні кілька років, які припали на президентство Петра Порошенка. Починаючи з 2017 року в Києва раптово зіпсувалися стосунки з Польщею через погляди на історію, з Румунією, та особливо з Угорщиною – через новий освітній закон, який мав ввести частину навчального процесу українською мовою в угорськомовних школах у Закарпатській області. Будапешт навіть частково блокував українську співпрацю з Нато на рівні самітів, а Польща навіть забороняла в’їзд громадянам України, які висловлювали відмінне від польського бачення трагічних сторінок спільної історії.
Інша справа, що чи не за всіма провокаціями польських чи угорських маргінальних праворадикальних сил, часто були помітні сліди російського фінансування та діяльності спецслужб, які докладали зусиль для погіршення відносин України з західними європейськими сусідами. Проте, якою б не була роль РФ, проблеми України з сусідами на Заході залишаються нашими проблемами, які потрібно врегульовувати незалежно від подальшої ролі Москви.
Прорахунки на дипломатичному фронті створюють умови для послаблення українських військ на сході – офіційний Київ вже змушений створювати нову військову частину на Закарпатті, демонструючи м’язи перед Будапештом. Через дипломатичні провали, ми відтягуємо війська на захід, в той час коли вони критично важливі на сході. І питання тут навіть не в тому, що не вина однієї лише України, що праві націоналістичні сили в Угорщині та Польщі спекулюють на історичній та етнічній тематиці й заробляють собі електоральні бали. Однак, якщо у нас на заході буквально за рік-два зіпсувалися відносини одразу з двома сусідніми державами, причому в період, коли нам критично важливі союзники, тоді тут виникає чимало запитань й до української влади та нашої дипломатії. А що робили посли та дипломатичні корпуси України в цих державах? Чому не приділили достатньої уваги висвітленню деструктивної діяльності проросійських сил в Польщі, які часто виступали ініціаторами антиукраїнських акцій? Що зробили для того, щоб згладити гострі кути у міжнаціональних відносинах? І що ми зробили, щоб зберегти партнерство з сусідами?
Водночас, погіршення відносин Києва з Польщею та Угорщиною стало не стільки результатом недоліків зовнішньої політики української влади, скільки загальною тенденцією перемоги правих сил у цих країнах та їхньої зростаючої апеляції до власного бачення “історичної справедливості”. Саме через спробу історичного ревізіонізму Варшава та Будапешт в 2017-2018 роках здійснили низку історичних закидів Німеччині, Ізраїлю, Румунії, Хорватії, Словаччині та іншим своїм сусідам. Тож Україна стала не єдиною учасницею гострого діалогу з сусідами, а тим більше – не першою його почала.
Попередній президент Порошенко продемонстрував твердість та рішучість у діалозі з поляками та угорцями, й Україна не пішла на односторонні поступки у принципових питаннях, як того вимагали у Будапешті та Варшаві. За останні роки українське МЗС та Міносвіти зробило чимало роботи в угорському та польському напрямках. У Міністерстві закордонних справ навіть створили посаду уповноваженого з транскордонного співробітництва, а в Ужгороді відновили представництво МЗС.
Мовний закон не було змінено на догоду Угорщині, а у Варшаві очевидно вже зрозуміли принциповість України в історичній політиці. Польські націоналістичні політики впродовж останнього року навіть не відзначилися гучними антиукраїнськими заявами та ініціативами, порівняно з “найгарячішим” 2017 роком. Президент Порошенко зумів налагодити співпрацю з західними сусідами шляхом “замороження” мовного та історичного конфлікту з Будапештом та Варшавою. Хоча, як засвідчує історія міжнародних відносин, суперечки такого типу між сусідніми країнами навряд чи взагалі вирішуються остаточно і часто є “вічними”, які тим не менше, можуть актуалізуватися в залежності від політичної кон’юнктури. В існуючих реаліях такі конфлікти можуть виникнути знову навіть після їх тимчасового вирішення, чи залагодження
Чи піде Зеленський на поступки?
Зміна влади в Україні та прихід нового президента, погляди якого відрізняються від націонал-патріотичної риторики Порошенка, може сприяти певним змінам центральноєвропейської політики України. Принаймні на це сподіваються у Будапешті. За словами прем’єра Угорщини Віктора Орбана, з минулим українським керівництвом було “неможливо досягнути домовленості”, тож у Будапешті надіються на нову президентську адміністрацію в Києві, яка бажатиме взаємодіяти з Угорщиною. Показово, що угорська делегація приїхала на інавгурацію нового українського президента.
Зеленський, на відміну від Порошенка, багатьом здається менш принциповим у питаннях національної чи мовної політики, він неодноразово висловлювався проти “примусової українізації”, виступав з критикою декомунізації. Цю мовну та історичну “не принциповість” нового глави української держави й сподіваються використати деякі політичні сили у Варшаві та Будапешті. Зокрема Угорщина прагне зміни українського мовного закону, який би не зобов’язував угорців в Україні вивчати українську. До речі президент Угорщини Янош Адер вже назвав обнадійливими перші переговори з новим президентом України Володимиром Зеленським. А деякі політики у Варшаві прагнуть вирішити з Києвом проблеми історії та ексгумації польських військових поховань в Україні.
Водночас й нова українська влада не менше зацікавлена у поглибленні співпраці та покращенні відносин з найближчими західними сусідами. Серйозним аргументом, чому Києву варто розвивати свою політику в Центрально-Східному регіоні є надзвичайно висока еміграція українців на роботу до країн-сусідів, у першу чергу до Польщі та Угорщини. І мова не про те, як зупинити цей відтік робочої сили, а як не втратити її назавжди, захистити права українських громадян за кордоном і спробувати перетворити їх на майбутніх інвесторів в українську економіку. Але щоб відбулося справжнє перезавантаження, а тим паче якісна співпраця з сусідами в межах всього регіону Центрально-Східної Європи, потрібно згладити гострі кути, які сьогодні подекуди заважають цій співпраці.
Коли Україна перебуває у важкому становищі – варто намагатися перетворювати конкурентів на партнерів, а не лише ображатися на «вороже оточення». Це вимагає від України низки політичних та дипломатичних заходів щодо налагодження міжнаціонального діалогу з сусідами.
Ціна поступок
Проте, політика поступок та перетворення країни з суб’єкта на об’єкт у відносинах з сусідами також не зможе бути запорукою успішних відносин, адже це може призвести до прояву слабкості та збільшення вимог з боку радикальних сил у сусідніх країнах. Якщо новий президент піде на поступки угорським націоналістичним силам з Будапешта, а ж до просування ідеї надання автономії Закарпаттю, це не лише не вирішить етнополітичної суперечки в регіоні, але й загрожуватиме державній єдності та політичній стабільності України.
Досить слушними для зовнішньої політики нового президента стали слова глави МЗС України Павла Клімкіна на зустрічі з президентом Володимиром Зеленським, які він до інавгурації виклав у вигляді послідовності кроків, які важливі для відносин з Угорщиною та іншими західними сусідами. “Нам потрібна дуже проста річ: щоб угорці залишалися і українськими громадянами, і угорцями, не змінюючи своєї ідентичності. Для цього потрібно 2 речі: щоб вони володіли українською мовою і розуміли, в якій країні знаходяться (для цього потрібно викладати їм українське право, географію і тд). І це угорці вже розуміють”, – зазначив Клімкін. За екс-міністра словами, “йти далі – це наражатися на мегаконфлікт з Угорщиною. Але є послідовність кроків, які має зробити Угорщина, а є речі, які маємо зробити ми – і тоді конфлікт можна залагодити”.
Водночас, відносини України та її найближчих західних сусідів зазнають трансформації не лише завдяки зміні президента та новим виборам до парламенту в Україні. Зміна влади відбувається і в наших центральноєвропейських партнерів. У Польщі парламентські вибори пройдуть вже восени цього року, у Румунії – цьогоріч пройдуть президентські, а наступного року – парламентські вибори. Усі ці зміни грають на руку новому президенту України та його майбутній дипломатичній команді.
Це непоганий шанс перезавантажити стосунки між країнами, залишивши позаду історичні та мовні суперечки та спільно втілювати євроінтеграційні процеси та будувати співпрацю в рамках регіону Міжмор’я. Адже саме через історичні суперечки між Варшавою та Києвом ідея створення Балто-Чорноморського союзу, який би мав стати буфером від російської експансії в Європі, знову виявилася відсунутою в часі. Причина – кілька років тому українці та поляки розсварилися в оцінці історичних подій столітньої давності, тому потужна геополітична формація, яка могла протистояти Москві, так і не постала. Очевидно, що тут не обійшлося й без руки Кремля, однак хто винен в тому, що ми не змогли між собою домовитися і, зрештою, якій країні такий союз сьогодні найбільше потрібен?
Автор: Валерій Майданюк
