12 жовтня 1612 року відбувся черговий штурм польсько-українськими військами Москви, який був епізодом історичного періоду, коли поляки, литовці та українці контролювали Москву й на власний розсуд призначали московських царів.
Як українці та поляки призначали російських царів
Українці брали участь практично у всіх війнах Речі Посполитої і не раз виступали з поляками пліч-о-пліч проти ворогів й навіть мали з десяток спільних великих перемог. Одним з таких ворогів часто була Московія, яка в минулому добре засвоїла уроки польсько-українського воєнного братерства.
Життя в єдиній польсько-литовській державі сформувало в українців негативне ставлення до Московії, яка зазіхала на слов’янські землі, до того ж, підбурювала татар до нападів на Україну, що входила до Речі Посполитої. У 1602 році до Києвo-Пeчeрськoго мoнaстиря прибув чоловік, який представлявся цaрeвичем Дмитром – останнім з династії Рюриковичів, сином Iвaнa Грoзнoгo і законним царем (згодом прозваний Лжедмитрієм І). Польський король та українські магнати побачили в цьому можливість контролю над агресією зі сходу. У 1604 році 15 тисячна армія козаків і поляків з Лжедмитрієм вирушила продемонструвати московитам своє бачення «легітимності» влади і під Новгород-Сіверським розгромила 50 тисячне московське військо. Після переходу більшості московських військ на бік Лжедмитра, він посідає московський трон.
Після вбивства у Москві Лжедмитра І, у Польщі з’явився новий претендент на московський престол, – так званий Лжедмитро ІІ, який стверджував, нібито тоді вбили іншого чоловіка. У 1608 році війська польських князів та 10 тисяч запорожців розбивають під м. Болоховим московське військо та захоплюють Ярославль і Володимир-на-Клязьмі. Під командування українського шляхтича О.Лісовського, об’єднані польсько-українські сили завдали ряду поразок московитам. А в 1610 р. у битві під Клушиним семитисячне українсько-польське військо розгромило 35 тисячну московську армію. Польсько-українські війська контролювали міста Смоленськ, Козельськ, Калугу, Можайськ та всю центральну Московію.
Український гарнізон в Москві
Командувач українсько-польського війська Жолкевський підійшов до Москви на початку серпня і став табором під стінами столиці Московщини. Представники так званої Семибоярщини, яка протистояла тиранічним прагненням московських самодержців, запропонували кремлівський трон сину польського короля Сигізмунда ІІІ королевичу Владиславу.
В серпні 1610 року між боярами і гетьманом Жолкевським був підписаний договір, за яким Москва присягнула польському королю Владиславу, теж саме зробили і інші міста, а з Москви до короля під Смоленськ було направлено посольство на чолі з князем Василем Голіциним для вироблення умов царювання Владислава і мирного договору з Річчю Посполитою. Московські бояри, побоюючись влади самозванця, впустили поляків у Кремль. На вимогу короля для підтримки порядку в столиці до прибуття в Москву королевича Владислава, Жолкевський у жовтні ввів свої війська до Москви — без бою. Новим московським царем було призначено польського королевича Владислава В Москві навіть розпочали карбувати монети з написом: «Владислав Жигимонтович, царь Московский и всея Руси».
Через кілька місяців, дізнавшись про намір Сигізмунда посісти московський престол замість Владислава і не підтримуючи цього рішення, Жолкевський відбув до Смоленська. На чолі московського гарнізону був залишений Олександр Гонсевський. Відправлене до Сигізмунда посольство так і не зуміло ні про що домовитися і врешті-решт було заарештоване і поляки стали правити Московією по праву завойовників.
Анархія, яка після цього розпочалася в Москві, привела до влади так звану «Семибоярщину», на запрошення якої, польсько-український гарнізон під командуванням Станіслава Жолкевського захопив та спалив місто і два роки контролював Москву. З осені 1610 року по осінь 1612 року московський Кремль був зайнятий польсько-литовським гарнізоном, в якому значну частину становили українські козаки під командуванням Станіслава Жолкевського.
Якщо росіяни люблять хвалитися, нібито «Москва ніколи не була взята ворогом, зокрема, німцями», то українці та поляки легко взяли її як військовий трофей. У військовій кампанії Речі Посполитої проти Московської держави на офіційній королівській військовій службі було 30 тис. запорізьких козаків, які брали найдіяльнішу участь у військових діях. Цей період названий в сучасній російській історіографії як “Смута”, коли представники Речі Посполитої ставили своїх підконтрольних людей на московський престол, а українські козаки стояли гарнізонами у самій Москві примушуючи тогочасну Московію до миру.
Що було далі?
Однак московські бунтівники почали формувати ополчення й розпочали штурм та облогу Москви, заблокувавши європейські війська та їх прихильників у Кремлі і Китай-городі. Під час агресивної спроби московських бунтівників-ополченців захопити Москву в 1611 році, польські війська змушені були підпалити місто. Пожежі в Москві тривали три дні. Під час пожеж та спроб наведення порядку в Москві загинуло за різними оцінками 6-7 тисяч бунтівних москвичів.
У вересні 1612 року надійшла підмога військ Речі Посполитої для деблокування українсько-литовсько-польських військ в Москві. 12 жовтня 1612 року відбувся черговий штурм польсько-українських військ Москви. Окремі загони піхоти та кавалерії увійшли в місто, хоча загалом результати виявилися не надто вдалими. 26 жовтня завершились перемовини обложених з ополченцями і обложені покинули місто.
Війна завершилася підписанням Деулінського перемир’я, яке стало найбільшим успіхом Речі Посполитої в протистоянні з Московською державою. Річ Посполита отримала білоруські й українські землі, які до того були під владою Москви — Смоленську, Чернігівську та Новгород-Сіверську, всього 29 міст. Польський король офіційно зберіг за собою право претендувати на московський трон. З іншого боку, це перемир’я поклало початок завершенню періоду постійних війн в Московському царстві, котрий тривав протягом 15 років.
Однак використовуючи інтриги й політику «розділяй та владарюй», Москві пізніше вдалося розділити та заволодіти українськими та польськими землями, і в наш час Кремль не відмовився від цих планів. Проте історичні приклади успішного військового співробітництва країн Міжмор’я демонструють ефективний шлях «примушування Москви до миру».
Автор: Валерій Майданюк
