Угорський стимул для Міжмор’я

Офіційне святкування Угорщиною століття річниці Тріанонського договору, як “дня національної трагедії”, мало б стати приводом для спільної координації дій країн Міжмор’я, які в минулому постраждали від угорського імперіалізму.

Ностальгія за імперією

Цього року Угорщина на державному рівні відзначає “день національної трагедії” – століття річниці Тріанонського договору, який завершив участь Угорщини в Першій світовій війні. Незважаючи на те, що для всієї Європи день 4 червня 1920 року став насамперед днем завершення існування імперської Угорщини, для угорських націоналістичних сил ця дата стала символом реваншизму та імперської ностальгії. Більше того, сучасна угорська влада на чолі з Віктором Орбаном називає цю дату “Днем національної єдності”.

Сьогодні 94% угорців називають Тріанонську угоду “несправедливою”, і ще 85% вважають її “найбільшою трагедією”. Згідно з Тріанонським мирним договором Угорське королівство втратило дві третини своїх територій, а третина угорців опинилася в сусідніх країнах. Водночас, тільки 30% опитаних  угорців змогли назвати дату підписання  Тріанонської угоди. Це засвідчує, що для угорців “Тріанон” – це не стільки історичний факт, скільки політичний символ. Саме на темі Тріанону угорський прем’єр Віктор Орбан будує свою політичну кар’єру, а націоналістичні сили країни виставляють претензії сусіднім європейським державам, які століття тому отримали території колишньої імперії, на яких угорці насправді становили етнічну меншість.

Де-факто,гуманітарні чи латентні територіальні претензії угорські націоналісти мають до всіх сусідніх країн. Угорські праві хотіли б повернути землі Трансільванії, зокрема Секейського краю в Румунії, Воєводину в Сербії, половину Словаччини, декілька прикордонних районів Австрії, Словенії та Хорватії і українське Закарпаття. Угорські націоналісти налаштовані повернути «історичну справедливість» втрачену за Тріанонським мирним договором 1920 року – 45 % колишньої Австро-Угорщини. Від ідей угорські націонал-радикали приступили до активної діяльності й розгорнули серед етнічних угорців на територіях сусідніх суверенних держав не лише інформаційну, освітню й фінансову кампанію підтримки співвітчизників. В деяких країнах угорські націоналісти розпочали навіть створення незаконних територіальних формувань.

Зокрема, в 2010 році на території Румунії, всупереч офіційній владі, створена незаконна угорська національна автономія – Секейський край, яка нібито таким чином мала б продемонструвати солідарність боротьби трансільванських угорців – секеїв, за свою автономію. В сучасній Румунії проживає близько 670 тисяч секеїв. Між Угорщиною та Румунією навіть розгорівся дипломатичний скандал: румунський прем’єр Міхай Тудосе різко висловився щодо прагнень автономії угорської етнічної меншини секеїв. Тудосе заявив, що «якщо прапор секеїв (угорців) висітиме на румунських інституціях, тоді секеї висітимуть поруч із ним». Однак вже наступного року група європарламентарів від Демократичного союзу угорців Румунії на чолі з віце-головою Європарламенту, одним з лідерів трансільванських угорців Ласло Текешем оголосила про відкриття в Брюсселі представництва Секейського краю при Європейському Парламенті.

Інформаційну війну  угорські націоналісти ще з початку ХХ століття практично проти всіх сусідніх країн, а в Словаччині угорська пропаганда навіть розколола націю і створила «окремий народ» – «слов’яків», або як їх називали в цій країні – словацьких мадяронів. Їхня політична ідея-фікс передбачала повернення до складу Угорщини як мінімум східної частини Словаччини – яка межує із українським Закарпаттям. Словацькі мадярони вважали себе окремим від словаків народом і ще на початку ХХ ст. «слов’яцькі» активісти працювали над формуванням гірських східнословацьких діалектів в окрему, нову літературну мову. Підтримувані фінансово з Будапешта творці слов’яцтва зберігали лояльність до Будапешта в тісному союзі з етнічними угорцями Словаччини. Ця невелика країна і досі має значні труднощі з формуванням єдиної нації, яку виявилося важко будувати зі  «слов’яками», «русинами» та іншими етносами карпатського регіону. Імперське гасло «поділяй і владарюй» досі успішно працює на угорських реваншистів.

Міжмор’я, як гарант безпеки в Центрально-Східній Європі

До України угорські націоналісти певний час не висловлювали прямих претензій, поки Україна не продемонструвала слабкість. Коли угорські праві побачили, що в України можна забрати півострів з 2 мільйонами населення, і це станеться без жодного пострілу з боку українських військових, в Будапешті прокинулися давні імперські апетити і в цьому напрямку.

Багато угорських націоналістів не могли пробачити своїй владі у 1990-их, що та не скористалася югославськими війнами, аби повернути в Сербії населену угорцями Воєводину. Тож коли почалася війна на українській території, цього разу угорські праві вирішили не гаяти шансу. З’явилися претензії до мови освіти в Україні, до територіального поділу Закарпатської області, а потім і блокування української євроатлантичної інтеграції.

На міжнародній арені Угорщина також не відстає від європейських модних політичних трендів і звинувачує Україну саме в тих «гріхах», на які найболючіше реагуватиме європейська ліберальна громадськість: мовна дискримінація, придушення національних меншин і т.д. Країна, яка у двох світових війнах воювала на боці Німеччини, почала звинувачувати Україну у «фашизмі». Водночас, коли такі звинувачення систематично повторює держава-член ЄС, – в Брюсселі природно більше схильні дослухатися до «своїх».

Зменшити ескалацію та дедалі більш загрозливу ситуацію в регіоні могла б тісніша співпраця України з країнами Міжмор’я, і особливо тими  державами, до яких Угорщина також має претензії. Україні варто було б посилити співпрацю насамперед з Румунією та Словаччиною, і навіть з Хорватією. Створення продуктивних форм політичного, гуманітарного, освітнього та економічного співробітництва, допоможе не лише сформувати єдиний фронт проти реваншизму, але й стане черговим етапом для формування Міжмор’я як потужнішого геополітичного об’єднання.

В угорському питанні державам Міжмор’я варто виступати єдиним фронтом та надавати інформаційну підтримку у випадку чергової дипломатичної чи медійної атаки Будапешта на Румунію, Словаччину чи Україну. І міжнародна спільнота відчує різницю, коли вже не угорський політик звинуватив Україну в дискримінації прав угорців, а декілька європейських країн одноголосно вкажуть на поширення ревізіоністських планів угорських радикалів. Це допоможе не лише сформувати перевагу в інформаційному протистоянні, але й збільшити геополітичне значення об’єднавчої потужності країн Міжмор’я. Недарма угорські націоналісти негативно сприймають саму концепцію Міжмор’я і особливо участь України в цьому геополітичному об’єднанні. Адже тоді позиції України будуть значно міцнішими і мову ультиматумів для Києва доведеться змінювати на прохання.

Водночас, розбудова Міжмор’я, як надійного геополітичного гаранта державних кодонів в Центрально-Східній Європі, сприяла б переосмисленню угорцями Тріанону, не лише як трагедії, а як теми єднання всередині країни та порозуміння із сусідами. Адже саме завдяки Тріанонському договору, Угорщина сьогодні є майже на 100 % моноетнічною країною, яка не має проблем з етнічними меншинами і завдяки цьому – володіє високим рівнем стабільності.

Якщо українська дипломатія зуміє використати непрості відносини Угорщини зі своїми сусідами по Міжмор’ю, наша держава могла б отримати не лише декілька надійних союзників у боротьбі проти реваншистських намірів, але нових потенційних партнерів у ЄС, завдяки перевіреній співпраці з якими, українська євроінтеграція була б значно менш проблемною справою.

Автор: Валерій Майданюк