Річниця Люблінської унії: яким не повинно бути Міжмор’я

Історія Речі Посполитої, яка охоплювала терени країн Міжмор’я, стала наочним прикладом державотворчих помилок, які сьогодні не варто повторювати українцям та полякам у сфері геополітичної співпраці.

Країна двох народів, не рахуючи українців

1 липня 1569 року на спільному польсько-литовському сеймі скликаному в Любліні, було затверджено унію між Королівством Польським та Великим князівством Литовським, внаслідок чого була створена федеративна держава — Річ Посполита. Вона охоплювала практично всі терени Міжмор’я від литовських берегів до причорноморських степів, а в періоди піку своєї могутності, вела успішні війни проти Москви, Швеції та Османської імперії. Війська народів Речі Посполитої навіть захоплювали Москву й на власний розсуд призначали московських царів. А сама Московія, в найкращі часи своєї історії, могла бути приєднана до Речі Посполитої. Це був період, коли польсько-український гарнізон під командуванням Станіслава Жолкевського захопив, спалив та два роки контролював Москву, а новим московським царем було призначено польського королевича Владислава.

Причиною створення спільної держави були постійні війни Литви та Польщі з Московією, яка прагнула захопити землі балтійського узбережжя та колишньої Київської Русі, і яку доводилося постійно примушувати до миру. Після Люблінської унії, українські землі ­– Волинь, Поділля і Київщина перейшли з литовської юрисдикції до польської, де вже перебувала Галичина. Об’єднання відбувалося не без суперечок, оскільки литовські еліти пропонували організувати загальний сейм для вибору короля на кордоні Литви і Польщі, скликання сеймів поперемінно в Литві та Польщі, та вимагали призначень на посади в Литві лише тих, хто народився в Литві. Поляки ж наполягали на обранні та коронуванні монарха лише в Польщі, єдиного сейму, сенату, а також єдиної грошової одиниці.

Після підписання унії не отримали бажаної рівноправності й українські землі, яким було відмовлено в здобутті окремого статусу в правовій системі нової держави. Попри формальне зрівняння в правах українських магнатів з литовською та польською шляхтою, українська культура зазнавала дискримінації та полонізації. Наслідки Люблінської унії та входження українських земель мали як негативні, так і позитивні аспекти. З одного боку, більшість українських земель було об’єднано в межах однієї держави, що сприяло політичному і культурному згуртуванню українського народу. Через Польщу на українські землі поширювався західноєвропейський культурний вплив, збільшувалася кількість навчальних закладів, з’явилося міське самоврядування та шляхетська демократія. Однак більш негативними аспектами стали поява величезних латифундій польських магнатів, закріпачення селянства, релігійні і національні утиски, насильницька полонізація, дискримінація соціально-економічних та культурних прав православних українців.

Річ Посполита була збудована на несправедливих засадах національної нерівності і це стало причиною постійних внутрішніх громадянських конфліктів та соціальної нестабільності. Практично кожного десятиліття в Речі Посполитій вибухали селянські та козацькі повстання під гаслами рівності, справедливості та релігійних свобод, придушення яких лише накопичувало внутрішню напругу в країні. Повстання 1591-1593 рр., 1594-1596, 1625, 1630, 1635, 1637-1638 рр., і зрештою грандіозна війна під проводом Богдана Хмельницького, стали свідченням давньої істини, за якою, проти доброї і справедливої влади народ не повстає.

Будучи найбільшою за площею державою тогочасної Європи, Річ Посполита могла б бути й найсильнішою, якби сама не відсікала від себе ресурси чи не половини власного населення – зокрема українського козацтва, якому польська шляхта ніяк не бажала наддати справедливого рівного статусу. Щоразу, коли Варшаві були потрібні козаки для війни проти сусідів, польська влада збільшувала козацький реєстр та обіцяла розширення прав українців і козацтва, а після завершення військових кампаній порушувала свої обіцянки, змушуючи козаків шукати союзників в боротьбі за свої права та свободи.

Вже після руйнівної польсько-української війни, гетьман Іван Виговський спробував реанімувати ідею Речі Посполитої уклавши 1658 року Гадяцьку угоду. На її підставі Україна (Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації. Однак невдовзі з’ясувалося, що влада Речі Посполитої не мала наміру дотримуватися угоди, прагнучи урізати права Гетьманщини, пропонуючи їй лише вузьку автономію, що викликало вкрай негативну реакцію козацької еліти. Від ворожнечі між українцями та поляками виграла лише Москва, захопивши Україну та смертельно ослабивши Польщу. А після кількох поділів Речі Посполитої між Росією, Австрією та Пруссією, під російською владою опинилася навіть Варшава.

Яким не повинно бути Міжмор’я?

Після більш ніж столітнього періоду бездержавності, в ХХ столітті, нова польська держава під назвою Друга річ Посполита за правління Юзефа Пілсудського, популяризувала концепцію “Міжмор’я” – федерації держав Східної Європи від Балтійського моря до Чорного з політичним центром у Варшаві, яка мала бути противагою радянській Росії та Німеччині. В цій Балто-Чорноморській концепції польські лідери намагалися відродити Річ Посполиту, в якій або в межах конфедерації, або у вигляді геополітичного союзу, навколо Польщі постане пояс дружніх або сателітних країн. Однак цієї ідеї втілити не вдалося через нездатність польської влади допомогти звільнити територію УНР, і подальшу переорієнтацію Варшави на формування мононаціональної держави з асиміляцією національних меншин, що призвело до етнічних конфліктів з українцями, німцями та литовцями.

Сучасна концепція Міжмор’я, як геополітичного союзу демократичних держав між Балтійським та Чорним морем, задля своєї успішності, повинна бути вільною від попередніх історичних помилок Речі Посполитої. Спільне співіснування українців, поляків, білорусів та литовців в одній геополітичній реальності повинно ґрунтуватися на засадах поваги до суверенітету кожної нації, її культури, мови та релігії, без жодної імперської зверхності, а тим більше – націоналістичного шовінізму та нетолерантності.

Лише на засадах рівності та взаємоповаги, українці, поляки, литовці та інші народи Міжмор’я можуть збудувати надійну систему геополітичної безпеки в Східній Європі та дати відсіч імперських зазіханням Москви, яка як і декілька століть тому, зазіхає на території країн Міжмор’я.

Неврахування цих історичних помилок, нехтування національними інтересами інших націй, неминуче призведе до повторення трагічної історії Речі Посполитої – колись найбільшої країни Європи, яку боялася Московія, і яка сама себе ослабила міжнаціональними конфліктами та зрештою, була розділена між сусідніми імперіями.

Автор: Валерій Майданюк