Живучи понад два століття в одній державі з поляками, українці брали участь практично у всіх війнах Речі Посполитої, не раз виступали пліч-о-пліч з поляками проти спільних ворогів та мали кілька епохальних перемог, які змінили світову історію.
Розгром хрестоносців
Після втрати Палестини багато рицарів-хрестоносців почали експансію проти прибалтійських та слов’янських племен, яку називали Північними хрестовими походами. Найактивнішу участь в завоюваннях брали Тевтонський і Лівонський рицарські ордени, які прикривалася благочестивою метою – поширення християнства серед язичників. Хрестили вогнем і мечем, при цьому, часто не стільки язичників, скільки православних білорусів та українців і часто нападали й на католицьку Польщу. Захопивши Гданське Помор’я, вони відрізали Польщу від Балтики. Спільна оборона від хрестоносців стала питанням національного виживання поляків, українців та литовців.
Вирішальна битва відбулася біля с. Грюнвальд у 1410 р. Історичні дані про чисельність військ засвідчують 27 тисяч воїнів Тевтонського ордену і39 тисяч польсько-литовсько-руських військ. У складі польського війська Ягайла і литовського князя Вітовта були поляки (з 9 руськими корогвами), білоруси та українці (з Галичини, Поділля, Київщини, Волині) і навіть загін татар. Тому Грюнвальдську битву називають ще «битвою народів», яка мала епохальне значення: якби тевтони перемогли, українські та польські землі увійшли б до теперішньої Німеччини, а Рейх виник би на 600 років раніше.
Тевтонське військо складалося з німецьких, французьких та швейцарських монахів-лицарів. За свідченнями сучасників, один закутий в залізо рицар в бою дорівнював 30 піхотинцям, а фаланги кінних рицарів з 4-метровими списами зминали будь-яку піхоту. Смерті рицарі не боялися і вважали за честь – загинути в бою за «віру». Тобто предкам українців та поляків довелося битися з релігійними терористами-смертниками, які вчилися фанатизму в Палестині. На фоні цього, чисельна перевага союзного ополчення поступалася бойовій якості хрестоносців. Хрестоносці вишикувались фронтом на два кілометра, а в обозі рицарі привезли сотні кайданів, – настільки були впевненні у перемозі.
Однак в ході бою українсько-литовські хоругви розгромили праве крило рицарів і вдарили в тил тевтонам. Польсько-литовська кіннота обійшла лівий фланг й оточила рицарів. Тевтонці билися до останнього і були знищені повністю, загинув і великий магістр ордену. Перемога союзницьких військ у Грюнвальдський битві підірвала військову могутність Тевтонського ордену і припинила експансію рицарів на схід. За Торунським миром, орден повертав Литві Жемайтію та Добжинську землю Польщі, й більше ніколи не нападав на слов’янські землі.
Битва під Оршею
На початку XVI ст. Московія висунула претензії на землі колишньої Київської Русі, які тоді входили до складу князівства Литовського, зокрема на Білорусь з Києвом. Московський цар уклав союз з тевтонами про спільний німецько-московський удар на польсько-литовські землі. Війна вирішувала питання: кому домінувати в Центрально-Східній Європі.
Влітку 1514 року 40-тисячна московська армія захопила Смоленськ і вийшла до Дніпра. Йому назустріч вирушило 15-тисячне литовсько-польсько-українське військо під командуванням українського князя Костянтина Острозького. Князь сам очолював контратаки русько-литовської кінноти і бився, як простий вояк. Союзники вдаваним відступом завели московську кінноту під залпи гармат, а потім із засідки її атакував резервний корпус. Московська кіннота відступила на болотяний берег річки і майже вся була знищена. Атака польських гусарів довершила розгром московитів, втрати яких сягали 30 тис. вояків, а воєвода Челяднін, та півтори тисячі дворян і бояр потрапили у полон. Перемогою під Оршею союзники зламали плани Московського царства захопити землі Русі та перекроїти карту Європи на користь «Третього Риму».
Лівонський розгром Івана Грозного
В кінці XVI ст. Річ Посполита вела виснажливі війни в Прибалтиці з московським царем Іваном Грозним. Практично у всіх війнах Польщі брали участь українські шляхтичі та козаки, які славилися військовою майстерністю й були життєво необхідні у війнах з могутніми ворогами. Король С.Баторій навіть започаткував створення козацького реєстру, щоб козаки офіційно перебували на армійській службі Речі Посполитої.
Під час чергового воєнного загострення, 1578 року Іван Грозний вислав 18-тисячне військо проти союзників, яке зустріла 6-тисячна поляків, українців, литовців і шведів. У битві під Венденом війська Івана Грозного були вщент розбиті і ця поразка стала першою великою поразкою московитів у Лівонській війні. Але у найбільш нищівного удару ворогові завдав українець Філон Кміта, який 1579 року, силами кількох хоругв рушив на Смоленськ, спаливши близько 2000 московських сіл та фортець. Козаки згадуються як постійні учасники литовсько-московського конфлікту і частина збройних сил Речі Посполитої. Разом з поляками козаки брали участь в облозі Пскова, охороняли замки, вчиняли рейди вглиб території противника, тогочасні шляхетські гетьмани — Г. Ходкевич і Р. Сангушко походили з України.
Врешті, 1582 року між Московією та Польщею було укладено Ян-Запольський мир, якого запросив особисто цар. Московське царство відмовлялося від Лівонії, а Дерпт і Полоцьк переходили до Речі Посполитої. Таким чином польсько-українське військове партнерство в черговий раз завдало нищівного удару одному з найжорстокіших московських царів.
Хотинська битва
Після перемоги над польським військом у Цецорській битві 1620 р. (головну причину поразки урядовці вбачали у тому, що поляки залучили мало козаків), Османська імперія почала готуватися до завоювання Речі Посполитої. Коли 1621 року султан Осман ІІ зібрав 100 тис. турків та 60 тис. татар і рушив на Хотин, Річ Посполита була у політичній ізоляції через ворожнечу з сусідами та мала лише 30-тисячне військо. За допомогою у порятунку спільної Батьківщини Варшава звернулася до українських козаків та гетьмана Петра Сагайдачного.
У вересні 1621 р. козацько-польське військо з’єдналося під Хотином і в генеральному штурмі, коли османським силам вдалося оволодіти польськими укріпленнями, козаки ударами з флангів розгромили ворога. Іноземні хроністи писали, що перемога здобута «завдяки Богу та запорожцям, які героїзмом і мужністю врятували військо Речі Посполитої від розгрому». Польсько-українська перемога під Хотином примусила Туреччину відмовитися від планів завоювання Польщі та Центральної Європи й призвела до кризи в імперії: народного повстання, заколоту яничарів, вбивства султана, та посилення визвольної боротьби слов’янських та арабських народів.
Порятунок християнської цивілізації
У 1683 р. Османська імперія знову, вирушила на завоювання Австрії та Центральної Європи. Перемога турків означала б неминучу ісламізацію континенту та ставила на межі виживання Речі Посполитої. Тому, коли 140-тисячна османська армія оточила Відень, об’єднані польські й німецькі війська вирушили рятувати сусідів. У «Битві народів» під Віднем взяли участь кілька сотень козаків та близько 12 тис. українських шляхтичів і солдатів у складі польського війська з Львівщини, Київщини та Брацлавщини, й двотисячний підрозділ волинян і тернополян з М.Синявським. Під Віднем турки зазнали поразки від союзників (10 тисяч забитими і 5 тисяч пораненими), однак відступили в Угорщину для нового нападу. Велику роль у звільненні міста відіграв українець Юрій Кульчицький, який пробравшись через турецький табір, попередив союзників. Більшість козаків (близько 4 000) підійшли вже після Віденської битви й разом з поляками визволяли Угорщину. Козаки взяли участь у кровопролитній битві під Парканами, в якій зіграли вирішальну роль у остаточному розгромі турків, які марно сподівалися поквитатися за Віденську поразку.
Віденська перемога назавжди поклала край османській експансії вглиб Європи, врятувала християнську цивілізацію та визволила від турків низку європейських країн, і головну роль у цьому відіграли поляки та українці. Історичні приклади польсько-українських перемог засвідчують, що разом Україна та Польща можуть давати відсіч найсильнішим імперіям та бути надійними гарантами безпеки Міжмор’я та всієї Європи.
Автор: Валерій Майданюк
Discussion about this post