Політична спекуляція замість історії та майбутнє українсько-польського союзу
Наростаючі антиукраїнські заяви у Польщі ставлять під загрозу майбутнє формування союзу Міжмор’я та сіють непотрібні та невчасні зерна розбрату між країнами, котрі мали б бути союзниками перед російською загрозою.
Перемога на виборах Кароля Навроцього, відомого антиукраїнськими заявами та пошуками винних у спільній історії, може ускладнити польсько-український партнерський діалог. Якщо новий польський лідер згадуватиме, що українці, начебто, винні полякам, без визнання, що поляки в історії зробили українцям – ми матимемо не кращу гуманітарно-історичну взаємодію, аніж за президентства Дуди.
Остання заява президента Польщі Анджея Дуди викликала гучний резонанс як в Україні, так і в міжнародному політичному середовищі. Назвавши Степана Бандеру та Організацію українських націоналістів – Українську повстанську армію (УПА) «звичайними військовими злочинцями, вбивцями та геноцидниками», польський лідер зробив необачний крок у бік жорсткої історичної оцінки. Його слова про те, що його «обіймають люди, у яких на руках пов’язки в кольорах бандерівського прапора — це абсурд», стали яскравим прикладом глибоких історичних суперечностей між двома близькими сусідніми народами. Та доказом того, що у Польщі, поруч з допомогою Україні, толеруються і чомусь дуже невчасно культивуються антиукраїнські історичні наративи, котрі підтримуються владою.
Очевидно, що у Польщі готуються до виборів, а українська тематика може підсилити позиції партії Анджея Дуди. Але чи варто польській еліті дражнити польський народ антиукраїнською риторикою, щоб заробити на цьому дешеву популярність?
Історія українсько-польських відносин справді складна. Вона сповнена конфліктів, болючих сторінок та водночас — періодів спільної боротьби. Однією з найбільш делікатних тем є події Волинської трагедії 1943 року, яку в Польщі офіційно називають «геноцидом», а в Україні — трагічною сторінкою обопільного насильства та відповідь українців на злочини польських підрозділів проти мирного цивільного українського населення. Обидві сторони мають історичні рани, які, однак, не повинні використовуватись як політична зброя.
Насправді, якщо поглянути на історичну спадщину Польщі без прикрас, не можна оминути й злочинів, які чинили польські збройні формування проти українців — зокрема, акції «Польща для поляків» у міжвоєнний період, пацифікації, репресії проти українського населення в Східній Галичині, а також операцію «Вісла». Якщо Польща бажає чесного діалогу, то він має базуватись на взаємному визнанні історичних злочинів, а не на односторонньому засудженні.
Україна, як незалежна держава, має право шанувати своїх героїв — зокрема й тих, хто боровся за незалежність у найскладніші періоди історії. ОУН-УПА для багатьох українців є символом національного спротиву як проти радянської, так і проти нацистської окупації. Це частина української історії, яка формує національну ідентичність. Польща ж не має права диктувати Україні, кого вважати героями, так само як і Україна ніколи не диктувала Польщі, як оцінювати її минуле.
У світлі російської агресії важливість стратегічного партнерства між Польщею та Україною важко переоцінити. Проєкти на кшталт Міжмор’я або Балто-Чорноморського союзу мають потенціал стати фундаментом нової системи безпеки в Центрально-Східній Європі. Однак ці ініціативи не можуть бути успішними, якщо в їх основі лежатиме політична ворожнеча з боку однієї зі сторін, а історія залишатиметься інструментом політичної боротьби.
Щоб досягти реального партнерства, польська сторона має усвідомити: повага до української історії не є поступкою, а необхідною умовою стратегічного союзу. Без цього ні довіри, ні єдності досягти неможливо. І якщо Варшава дійсно прагне безпеки для себе і миру в Європі, вона має переглянути своє ставлення до української історії. Потенційний союз Міжмор’я або Балто-Чорноморський союз не може бути створений, поки польська влада не перестане спекулювати історією і не сконцентрується на майбутній співпраці з Україною.
Минуле варто пам’ятати, але не варто дозволяти йому керувати майбутнім. Польща й Україна стоять перед великим вибором: або залишитись заручниками історії, або зробити крок уперед до справжнього партнерства. І цей вибір повинні зробити не лише політики, а й суспільства обох країн. Лише тоді зможе з’явитися новий геополітичний блок, який стане на заваді імперським амбіціям Росії. Історія не має бути вироком — вона має бути уроком.
Автор: Валерій Майданюк
