Доктрина Монро. Як двохсотлітня ідея знову визначає політику США
Чимало зовнішньополітичних кроків трампівської Америки сприймається як руйнування Вашингтоном світового порядку. Однак дії Трампа не надто відрізняються від традиційної двохсотлітньої політики США від Джеймса Монро до Джорджа Буша-молодшого.
Америка проти «Старого світу»
Дональд Трамп прямо оголосив повернення зовнішньої політики США до так званої “Доктрини Монро”, апгрейдивши її до особистої версії “Донро”. Ця стара геополітична ідея вперше була озвучена 1823 року, коли президент США Джеймс Монро виголосив звернення до Конгресу, в якому сформулював принципи, що згодом отримали назву Доктрини Монро. Її неофіційне гасло – «Америка для американців» – напрочуд точно римується з сучасним лозунгом America First.
Доктрина Монро з’явилася як суміш ізоляціонізму та регіонального імперіалізму Сполучених Штатів. Вона виникла в епоху світового панування європейських імперій, котрі ділили світ між собою, як реакція молодої республіки на європейський колоніалізм. Латинська Америка вже проголошувала незалежність від Іспанії і у Вашингтоні побоювалися, що держави Священного союзу – Росія, Пруссія та Австрія – допоможуть Іспанії відновити контроль над колишніми колоніями в Латинській Америці. Для США це означало б повернення європейських імперій у безпосередню близькість до їхніх кордонів.
У військовому сенсі на геополітичній карті світу в 1827 році Сполучені Штати тоді нагадували їжака серед європейських ведмедів та вовків. Ніхто не бажав чіпати, хоча за потреби – не важко було б провести “спеціальну військову операцію” проти колишніх британських сепаратистів. Але ця гра тоді не вартувала свічок.
Тож Штати оголосили Американський континент своєю зоною впливу, намагаючись відгородитися від європейських колоніальних хижаків.
Основою доктрини Монро стали чотири базові принципи:
- Американський континент більше не може бути об’єктом колоніальної експансії Європи;
- Поділ світу на дві геополітичні сфери – європейська та американська;
- невтручання США в європейські справи;
- попередження Європі – будь-яка спроба втручання в Західній півкулі розглядатиметься як загроза безпеці США.
Остання сильно не лякала в Європі нікого, але й не було особливого бажання воювати в джунглях Амазонки, звідки іспанці давно все цінне вивезли, а решта – потребувало капіталовкладень.
Доктрина без сили, але з амбіцією
Формально це була оборонна заява. Фактично – заявка на майбутнє регіональне лідерство. На момент проголошення Доктрина Монро не мала реального механізму примусу. США не володіли ні достатнім флотом, ні армією, щоб самостійно гарантувати її виконання. Іронія полягала в тому, що де-факто доктрину тоді підтримувала Британська імперія, зацікавлена у вільній торгівлі з Латинською Америкою та недопущенні конкурентів.
Доктрина Монро виникла не як норма міжнародного права, а як продукт балансу сил. Вона була односторонньою заявою, розрахованою на майбутню міць США. Для нових держав Латинської Америки це стало двозначним сигналом. Європейський колоніалізм відступав, але на його місце поступово приходив новий центр впливу.
У другій половині XIX століття Доктрина Монро перестає бути суто оборонною. США дедалі частіше починають виступати арбітром чи агресором у регіональних конфліктах. У 1895 році держсекретар Річард Олні прямо заявив, що Сполучені Штати є «практично суверенними» в Західній півкулі. Це була вже не заборона європейцям, а претензія на гегемонію.
Кульмінацією цього процесу стало Доповнення Рузвельта 1904 року. Теодор Рузвельт проголосив право США втручатися у справи латиноамериканських країн, якщо ті демонструють «хронічну недієздатність». Так Доктрина Монро перетворилася на політику «великого кийка», що легітимізувала інтервенції, протекторати та силовий тиск. Формула була очевидною: США втручаються, щоб не допустити втручання інших. На практиці це означало системне обмеження суверенітету регіону.
У 1930-х роках Франклін Рузвельт частково відмовився від прямого інтервенціонізму. Почалася «політика доброго сусіда», орієнтована на співпрацю та панамериканізм.
Проте ключовий принцип нікуди не зник. Західна півкуля й надалі розглядалася як простір особливої відповідальності США. Під час Другої світової війни доктрина знову стала інструментом безпеки, а в період Холодної війни – антикомуністичним виправданням втручань у Гватемалі, Кубі, Домінікані та інших країнах. Для Латинської Америки дедалі очевидніше було інше: доктрина захищає не стільки їхній суверенітет, скільки американські інтереси.
Трамп і Доктрина Монро 2.0
Після 1991 року здавалося, що Доктрина Монро втратила актуальність. Глобалізація, міжнародне право, багатополярність ніби витіснили її в минуле. У 2013 році держсекретар Джон Керрі навіть оголосив, що «епоха доктрини Монро завершена». Це виявилося ілюзією. Доктрина просто змінила форму – від жорстких інтервенцій до економічного тиску, санкцій, торгівельних угод і контролю міграції.
Ізоляціонізм політики Дональда Трампа часто помилково вважають ізоляціонізмом в кордонах США, однак гасло America First – це не відмова від регіонального впливу. Трамп повертає класичну логіку сфер впливу, де міжнародне право є похідним від сили.
У цьому сенсі його дії вкладаються в традицію Доктрини Монро. Венесуела стала показовим кейсом. Санкції, повалення режиму Мадуро, жорстка риторика щодо присутності Росії та Китаю (хоча тільки на словах, а на ділі – обійми з диктаторами) – усе це пряме втілення старого принципу: жодних зовнішніх гравців у «задньому дворі» США.
Те саме стосується міграційної політики та економічного тиску. Для адміністрації Трампа Латинська Америка – не партнер, а зона впливу американської політики.
Трамп майже не апелює до прав людини чи демократії. Це принциповий розрив з риторикою другої половини XX століття. Америка знову говорить мовою сили й інтересу. Саме тому MAGA – це не лише внутрішньополітичний слоган. Це геополітична програма, яка реанімує Доктрину Монро як практику, навіть не називаючи її вголос.
Замість висновку
Доктрина Монро проіснувала два століття, і продовжила своє життя після короткої паузи показного пацифізму та ліберальної риторики у геополітиці. Вона змінювала форму, але зберігала суть – уявлення про Західну півкулю як простір особливого права США. У XXI столітті ми спостерігаємо її реактивацію як інстинкту. Світ знову стає світом сфер впливу, а універсалістські формули поступаються регіональним правилам гри.
Але головним залишається навіть не те, чи має право США на імперіалізм на Американському континенті і чи може хтось цьому ефективно протидіяти? А чи не означатиме американський імперський ізоляціонізм повну відмову від гарантування безпеки Європи?
Автор: Валерій Майданюк
