Україна між НАТО і новими союзами
Дискусія, яку почав посол України в Британії Валерій Залужний, що Україна “ніколи не стане членом НАТО”, підняла важливу геополітичну проблему, яка є значно ширшою за військову тематику. Для одних вона прозвучала як відмова від євроатлантичного курсу, для інших – як жорсткий, але чесний погляд на сучасну систему міжнародної безпеки. Насправді ж ця дискусія підняла значно складніше питання: чи повинна Україна й надалі робити ставку виключно на вступ до НАТО, чи намагатися будувати нову архітектуру безпеки разом із тими державами, які реально готові стримувати Росію.
Не відмова від НАТО, а критика політичної реальності
Слова посла України у Великій Британії Валерія Залужного миттєво розійшлися заголовками без ширшого контексту. Міністерство закордонних справ України навіть заявило, що висловлювання були вирвані з виступу та стосувалися насамперед перспектив розвитку Об’єднаних експедиційних сил JEF, а не перегляду курсу України на членство в НАТО.
Втім сам резонанс свідчить про інше. Українське суспільство звикло сприймати членство в Альянсі як майже безальтернативну гарантію майбутньої безпеки. Сумніви щодо цього курсу автоматично трактуються як політична капітуляція. Однак якщо уважно проаналізувати логіку виступу Залужного, то стає очевидно: він не заперечує необхідність співпраці з НАТО. Його головна думка полягає в іншому – Україна не може дозволити собі будувати власну оборонну стратегію виключно навколо очікування політичного рішення, яке відкладається вже понад півтора десятиліття.
Залужний був одним із тих військових керівників, які роками впроваджували натівські стандарти в українському війську. Саме тому його слова важко назвати проявом емоцій чи розчарування. Скоріше це оцінка людини, яка добре знає як сильні сторони Альянсу, так і його внутрішні обмеження. Не випадково після саміту НАТО у Вільнюсі 2023 року, а згодом і після наступних самітів, Україна так і не отримала політичного запрошення до членства. Попри численні декларації про “незворотність” євроатлантичного курсу, консенсусу серед усіх держав-членів щодо України досі не існує.
Чому виникають сумніви щодо НАТО
Війна Росії проти України стала найбільшим випробуванням для європейської системи безпеки після завершення Холодної війни. Водночас вона оголила низку проблем самого Альянсу. НАТО залишається впливовим блоком за сукупним економічним і військовим потенціалом своїх членів. Саме країни Альянсу забезпечують переважну більшість військової допомоги Україні, а американські, британські та європейські системи озброєння стали основою української оборони.
Однак війна також показала, що політична єдність НАТО не є абсолютною. Рішення ухвалюються консенсусом, а тому позиція окремих держав здатна роками блокувати стратегічні рішення. Прикладом можуть бути багаторічні суперечки щодо вступу Швеції та Фінляндії, які затримувалися через заперечення окремих союзників, хоча зрештою обидві країни стали членами Альянсу.
Водночас усередині НАТО існують суттєві розбіжності щодо рівня підтримки України, оцінки російської загрози та готовності до довгострокового стримування Кремля. Частина держав східного флангу вважає Росію екзистенційною загрозою. Інші країни традиційно більше концентруються на питаннях Середземномор’я, Близького Сходу чи внутрішньої безпеки.
Водночас Альянс залишається єдиною міжнародною системою колективної оборони, яка має юридично закріплений механізм взаємного захисту відповідно до статті 5 Вашингтонського договору. Саме тому офіційна позиція України щодо членства залишається незмінною.
JEF як альтернатива НАТО
Саме в цьому контексті дедалі більшої уваги набуває формат Joint Expeditionary Force – Об’єднаних експедиційних сил. До JEF входять Велика Британія, Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Ісландія, Нідерланди, Естонія, Латвія та Литва. Україна вже отримала статус розширеного партнера цієї коаліції.
Нещодавно країни JEF підписали меморандум про створення багатонаціональних морських сил, покликаних доповнювати можливості НАТО у стримуванні Росії. Це свідчить про поступову інституційну еволюцію цього формату. На відміну від НАТО, JEF не є класичним військовим альянсом із жорсткими бюрократичними процедурами. Його головною перевагою є швидкість ухвалення рішень, висока взаємосумісність армій та концентрація на безпеці Північної Європи, Балтійського регіону й Арктики.
Водночас експерти справедливо наголошують, що JEF поки не може стати повною альтернативою НАТО. Він не має аналога статті 5, не забезпечує автоматичних гарантій взаємної оборони та лише формує власні механізми стратегічного управління. Йдеться радше про майданчик, який може швидше адаптуватися до сучасної війни.
Український експерт Роман Матис зауважує: «Залужний не ховає прапор НАТО в шухляду – він знімає з нього рожеві окуляри. Його меседж не «здаваймося», а «перестаньмо чекати чужого рішення й почнімо будувати власне». І в цьому більше стратегічної відповідальності, ніж у десятках ритуальних заяв про «незворотний курс».
Особливістю JEF є те, що більшість його учасників належать до держав, які послідовно підтримують Україну і демонструють високий рівень готовності до стримування Росії. Саме ця політична однорідність робить формат більш оперативним.
НАТО вже не те?
Повномасштабна війна показала, що головною умовою виживання держави є не лише міжнародні гарантії, а й власна військова сила. Україна вже стала лабораторією сучасної війни, першою масово застосувавши морські дрони, далекобійні безпілотники, цифрові системи управління військами та нові методи інтеграції штучного інтелекту у бойові процеси. У багатьох напрямах саме український досвід сьогодні вивчають країни НАТО, а не навпаки.
Ситуація з перспективами України в НАТО сьогодні виглядає значно складнішою, ніж це уявлялося ще кілька років тому. З одного боку, в українському суспільстві досі зберігається сформований до повномасштабної війни образ НАТО як беззаперечно найпотужнішого військового альянсу світу. Водночас критики цієї точки зору звертають увагу, що Альянс ніколи не вів повномасштабної війни єдиним фронтом проти співставного за військовими можливостями противника. Більшість його бойових операцій відбувалися за зовсім інших умов (Югославія, Афганістан), ніж потенційний конфлікт із державою рівня Росії.
Крім того, НАТО дедалі частіше демонструє внутрішні політичні суперечності. Усередині Альянсу існують гострі розбіжності між окремими союзниками: періодично виникають напруження між США і Данією, Грецією та Туреччиною, а також інші політичні конфлікти, які негативно впливають на відчуття єдності організації.
Ще однією проблемою є те, що керівництво НАТО неодноразово наголошувало на необхідності уникати прямої військової ескалації з Росією. Саме прагнення не допустити безпосереднього зіткнення між Альянсом і Москвою стало одним із ключових принципів західної політики після початку повномасштабного вторгнення. Водночас у Кремлі така обережність сприймається як свідчення боязнь окремих союзників вступати у відкриту конфронтацію.
Зрештою, самі країни НАТО регулярно стикаються з неприхованими російськими загрозами. Йдеться про диверсії, кібератаки, шпигунську діяльність, інформаційні операції та польоти російських безпілотників поблизу стратегічних об’єктів. Ці інциденти демонструють, що Росія постійно перевіряє готовність Альянсу реагувати на дії, які не досягають рівня прямої військової агресії. Символічним епізодом став інцидент у березні 2023 року, коли російський винищувач збив американський безпілотник MQ-9 Reaper над Чорним морем. Попри серйозність ситуації, вона не призвела до подальшої ескалації між сторонами – у Вашингтоні це проковтнули, а нова адміністрація Трампа про це забула.
Серед військових експертів також триває дискусія щодо того, наскільки одностайною була б реакція всіх держав-членів у разі потенційного нападу Росії на країни Балтії. Очевидно, найбільш активну роль в спільній обороні могли б відіграти держави Північної Європи та учасники Об’єднаних експедиційних сил (Joint Expeditionary Force, JEF), тоді як Іспанія, Італія чи Греція, скоріше за все б обмежилися відправкою гуманітарки.
За таких умов для України важливо не обмежувати власну безпекову політику виключно очікуванням майбутнього членства в НАТО. Попри незмінність стратегічного курсу на вступ до Альянсу, не менш важливим є розвиток практичної військово-політичної співпраці з державами, які вже сьогодні демонструють готовність до стримування російської агресії.
Насамперед ідеться про Велику Британію, Францію, країни Скандинавії та Балтії. Перспективними залишаються також різні формати регіональної співпраці – Joint Expeditionary Force, посилення безпекової взаємодії між державами Балтійського та Чорного морів – Міжмор’я, а також інші регіональні ініціативи, покликані зміцнювати східний фланг Європи. Польща, охоплена організованою хвилею українофобії, скоріше за все долучиться, вже після російського вторгнення. Саме поєднання двосторонніх союзів, регіональних безпекових форматів і довгострокового курсу на євроатлантичну інтеграцію може стати найбільш реалістичною моделлю зміцнення української безпеки.
Подібна модель не заперечує членства в НАТО, але створює додатковий рівень оборонної взаємодії між державами, які мають однакове бачення російської загрози. Саме про такий прагматичний підхід, схоже, і говорив ексголовком. Не про відмову від Альянсу, а про необхідність паралельно будувати нові формати безпеки, не чекаючи завершення складних політичних процесів у Брюсселі.
Україна вже перестала бути лише державою, яка просить про захист. Вона сама стала одним із ключових факторів європейської безпеки. Саме тому питання сьогодні звучить не лише як “коли Україна вступить до НАТО”, а й “якою буде нова система безпеки Європи, в якій Україна братиме участь?
Автор: Валерій Майданюк
