Три помилки Михайла Федорова
Ще зовсім недавно Михайло Федоров цілком міг претендувати на роль одного з найперспективніших представників нового покоління українських політиків. Молодий, технологічний, орієнтований на цифровізацію та співпрацю із Заходом, він став одним із символів модернізації державного управління та відходу від старої політичної системи. Але політичний капітал, як і суспільна популярність, потребує постійного підтвердження конкретними рішеннями. І саме з цим у Федорова останнім часом виникають проблеми. Причому деякі з його кроків виглядають не просто неоднозначними, а відверто необдуманими.
Сьогодні навколо Федорова дедалі більше запитань, ніж відповідей. Його публічні заяви та поведінка після відставки з посади міністра оборони створюють враження політика, який поки не визначився, ким саме хоче стати. Федоров, схоже, намагається сформувати новий політичний образ, однак достатнього фундаменту для самостійного позиціонування у нього поки немає. На цьому тлі можна виділити щонайменше три рішення, які серйозно вплинули на сприйняття Федорова.
Перша помилка: розмови про вибори під час війни
Одним із найбільш суперечливих кроків стала позиція Федорова щодо можливості проведення виборів під час повномасштабної війни.
Для значної частини українського суспільства сама постановка такого питання в умовах активних бойових дій є надзвичайно чутливою. Вибори під час війни означали б не просто складну організацію виборчого процесу. Йдеться про безпеку виборців, військовослужбовців, мільйонів внутрішньо переміщених осіб та українців за кордоном. Не менш серйозною проблемою була б і потенційна можливість масштабного втручання Росії у виборчий процес.
За таких умов вибори могли б не об’єднати країну, а навпаки, розколоти її ще сильніше. Політична боротьба всередині держави в умовах війни потенційно здатна створити конфлікти, наслідки яких можуть виявитися небезпечнішими за звичайну передвиборчу конкуренцію.
Будь-яка заява, яку можна трактувати як прагнення прискорити боротьбу за владу, неминуче породжує незручне питання про пріоритети: політична кар’єра чи державна стабільність? У багатьох українців виникає ще простіше питання: невже Федоров настільки прагне влади, що готовий ризикувати країною?
Саме тут і виникла перша серйозна проблема його політичного образу. Прихильники могли побачити у Федорові демократичного реформатора, який виступає за оновлення політичної системи. Проте інша частина суспільства могла зробити протилежний висновок: політик занадто рано почав говорити про механізми отримання влади, тоді як країна все ще перебуває у стані війни. Для нового політика, який лише формує власний рейтинг, це особливо небезпечно.
Друга помилка: статус радника міністра оборони Італії
Ще більш неоднозначною стала історія з призначенням Федорова позаштатним радником міністра оборони Італії Гвідо Крозетто з питань оборонних інновацій і технологій.
Формально в самому цьому рішенні немає нічого негативного. Навпаки, Україна отримала унікальний досвід сучасної війни, а її технологічні та оборонні напрацювання можуть бути надзвичайно корисними для європейських партнерів.
Сам Федоров заявив, що залишатиметься в Україні, працюватиме над проєктами посилення української оборони та сприятиме залученню міжнародних ресурсів. Йдеться також про консультування Італії щодо технологій сучасної війни та оборонних інновацій. З професійної точки зору це цілком може виглядати як визнання компетентності українського фахівця.
Але політика працює не лише через факти. Вона працює і через символи. І саме на символічному рівні рішення Федорова стало проблемним.
Після відставки з посади міністра оборони президент Володимир Зеленський запропонував Федорову посаду віцепрем’єр-міністра з військових інновацій, підкресливши, що він залишається в команді. Федоров від пропозиції відмовився, пояснивши, що погодиться лише на посаду міністра оборони. А згодом він погодився консультувати міністра оборони іншої держави.
Українське суспільство на п’ятому році повномасштабної війни надзвичайно чутливе до питання особистої участі у захисті держави. Від політичних лідерів очікують не лише професійності та компетентності, а й демонстрації особистої відповідальності.
Тому ситуація, коли колишній український міністр оборони не погоджується на іншу державну посаду, але водночас починає працювати радником міністра оборони Італії, неминуче породжує незручні запитання.
Здоровий український чоловік після відставки не йде захищати Батьківщину, а вирушає за кордон працювати на іноземну державу. Звісно, реальна ситуація може бути складнішою, однак саме так її здатен сприймати пересічний виборець. І в його словнику для оцінки такого вчинку, окрім слова «зрада», може бути небагато інших визначень.
Це зовсім не обов’язково означає, що Федоров поставив інтереси Італії вище за інтереси України. Але політичний імідж визначається не лише реальними мотивами політика, а й тим, як його рішення виглядають в очах суспільства. І тут Федоров отримав серйозний репутаційний удар.
Третя помилка: демарш без достатнього політичного фундаменту
Найбільша проблема Федорова полягає у спробі надто швидко перетворити конфлікт навколо власної відставки на масштабний політичний капітал.
Саме звільнення Федорова з посади міністра оборони стало для частини його прихильників своєрідним символом. Він опинився в ролі молодого реформатора, який нібито зіткнувся зі старою системою та армійською бюрократією.
Для суспільства, яке втомилося від корупції, бюрократії та неефективності державного апарату, такий образ може бути надзвичайно привабливим. Але проблема в тому, що політичному лідеру недостатньо мати красивий конфлікт. За ним має стояти реальний суспільний ресурс.
Федоров багато років був частиною команди Зеленського. Він залишався одним із найбільш помітних представників президентської команди, відповідав за цифровізацію та реалізацію низки технологічних проєктів. Тому спроба практично миттєво перетворити конфлікт після звільнення на самостійний політичний проєкт виглядає передчасною.
Для того щоб стати альтернативним політичним лідером, недостатньо просто посваритися з колишньою командою. Суспільству потрібно запропонувати щось більше: власну політичну філософію, сильну команду, стратегію, конкретні результати та готовність брати відповідальність за свої рішення.
Натомість нинішнє політичне середовище для Федорова є надзвичайно складним. Показово, що в умовах масштабної політичної конкуренції йому важко конкурувати з потенційними опонентами.
Федоров не служив в армії, тоді як Валерій Залужний чи Андрій Білецький мають безпосередній військовий досвід і захищали країну. Федоров не має такого волонтерського бекграунду, як Сергій Притула чи Петро Порошенко. Водночас йому складно назвати значний перелік власних досягнень, які безпосередньо конвертуються у підтримку виборців.
Його головним політичним активом залишається образ людини, яка принесла цифрові інструменти у державне управління. Передусім це «Дія», яка стала одним із найпомітніших символів цифровізації України. Проте і тут виникає проблема. Сам факт створення цифрового сервісу не може автоматично перетворитися на універсальний політичний мандат. Чимало фахівців звертають увагу на недосконалість «Дії», а також на те, що російські «Госуслуги» з’явилися приблизно на десять років раніше. Крім того, «Дія» не виникла у вакуумі. Цифровізація державних послуг була глобальним трендом задовго до появи українського проєкту, а електронні державні сервіси вже функціонували в інших країнах.
Тому для перетворення технологічного успіху на справжній політичний капітал Федорову потрібно продемонструвати значно більше.
Реформа мобілізації також не може бути одноосібним досягненням
Не можна назвати беззаперечним політичним здобутком Федорова і початок реформи мобілізації. Над її необхідністю роками говорили громадські активісти, зокрема Дослідницько-аналітична група Infolight.Ua. Реалізовувати цю реформу надалі буде вже наступник Федорова – Євгеній Хмара.
До того ж реформа була настільки нагальною, що її подальше відкладання фактично було неможливим. Тому Федоров може претендувати на роль одного з учасників цього процесу, але не на виняткове право представляти реформу як власний політичний здобуток.
Саме тому перед Федоровим зараз стоїть значно складніше завдання: продемонструвати суспільству власну систему поглядів. Він має пояснити, якою повинна бути Україна після війни, як реформувати державні інституції, за рахунок чого забезпечити економічне зростання, якою має бути українська армія, як повинна працювати соціальна політика та яке місце Україна займе в Європі.
Без відповідей на ці питання потенційний політичний проєкт ризикує залишитися лише персональним брендом. А персональний бренд у політиці може бути дуже яскравим, але водночас надзвичайно крихким. Коли політик не має достатнього запасу реальних досягнень, найпростішим способом постійно залишатися в інформаційному полі стає популізм.
Перед Михайлом Федоровим фактично стоїть вибір між двома політичними шляхами.
Перший полягає у спробі побудувати образ ще одного політика, який грає на емоціях, конфліктах та суспільному розчаруванні. Такий шлях може забезпечити увагу медіа й короткострокове зростання впізнаваності, але навряд чи створить довгострокову політичну перспективу.
Другий шлях значно складніший. Федоров може використати свій технологічний досвід для формування справді нового політичного порядку денного та запропонувати суспільству цілісне бачення майбутнього держави.
Саме це дозволило б йому перетворитися з колишнього чиновника команди Зеленського на самостійного політичного лідера. У політиці минулі заслуги можуть дати стартовий капітал. Але політичну дистанцію проходять лише ті, хто здатен постійно доводити свою корисність державі.
