Зустріч найсильніших мусульманських воєнних держав в символічному місті Мекка потенційно може змінити архітектуру безпеки Близького Сходу. Саудівська Аравія, Туреччина і Пакистан домовилися вважати напад на одну з трьох держав нападом на всіх. Формула нагадує знамениту п’яту статтю НАТО. Але за ефектним визначенням «міні-НАТО» ховається значно складніша реальність: три держави створюють власну систему стримування, не відмовляючись від старих союзів і водночас дедалі менше бажаючи залежати від одного зовнішнього гаранта.

Мекканський пакт: новий силовий трикутник

7 серпня 2026 року в Мецці Саудівська Аравія, Туреччина та Пакистан підписали Мекканську угоду про спільну оборону. Документ передбачає принцип, відповідно до якого збройний напад на одну з трьох держав розглядатиметься як напад на всі три. Саме ця формула і стала причиною появи гучних порівнянь із НАТО.

Однак називати новий формат повноцінним аналогом Північноатлантичного альянсу поки що зарано. У відкритій частині угоди немає положень про створення єдиного військового командування, постійних об’єднаних сил чи автоматичного введення військ у разі нападу. Не визначено й конкретної процедури, за якою сторони повинні ухвалювати рішення про військову відповідь.

Це принципова деталь. Хоча навіть стаття 5 статуту НАТО не означає механічного автоматичного вступу всіх союзників у війну. Кожна держава самостійно визначає форму допомоги. Тому сама формула «напад на одного – напад на всіх» навіть у Північно-Атлантичному Альянсі ще не створює повноцінної військової  відповіді агресору.

Проте недооцінювати Мекканську угоду також не варто. Вона поєднала три потужні взаємодоповнювальні військові ресурси. Саудівська Аравія має величезні фінансові та енергетичні можливості, Туреччина – одну з найсильніших армій регіону та потужний оборонно-промисловий комплекс, а Пакистан – велику армію, ракетний потенціал і ядерну зброю. У результаті виник своєрідний стратегічний трикутник, значно серйозніший за звичайну декларацію про військову співпрацю.

Кому потрібне ісламське НАТО?

Значно показовішими є причини формування нового військового блоку на Близькому Сході. Найвагомішими його факторами є Іран, Ізраїль, США і меншою мірою – Індія.

Для Ер-Ріяда поява такого союзу має особливе значення. Протягом десятиліть безпекова модель Саудівської Аравії значною мірою спиралася на Сполучені Штати. Американська військова присутність і політичні гарантії були фундаментом безпеки монархій Перської затоки. Але  трампівська авантюра з Іраном показала, що американська парасолька не завжди сприймається регіональними партнерами як достатня. Ракетні та дронові атаки, нестабільність навколо Ірану та в Ормузькій протоці та атаки по критичній інфраструктурі на Близькому Сході змусили держави регіону думати про додаткові механізми захисту.

Якщо маючи американські гарантії та американські військові бази на своїй території арабські шейхи були змушені звертатися за допомогою до України – тоді ситуація дійсно потребує нових безпекових рішень.

Тому Ер-Ріяд, схоже, не стільки відмовляється від співпраці зі США, скільки будує систему додаткових взаємопов’язаних гарантій. Саудівська Аравія вже має власні регіональні механізми безпеки, а у вересні 2025 року уклала окрему угоду про взаємну оборону з Пакистаном. Мекканський пакт фактично додає до цієї конструкції Туреччину.

Для Саудівської Аравії це своєрідна страховка на випадок нової масштабної кризи. Ер-Ріяд отримує можливість розраховувати не лише на американську реакцію, а й на військовий потенціал двох потужних регіональних держав.

Туреччина і Пакистан: кожен отримує своє

Для Туреччини Мекканська угода є продовженням курсу на стратегічну автономію. Анкара залишається членом НАТО, але паралельно створює власну мережу військових та політичних партнерств. Туреччина активно розвиває оборонну промисловість, продає безпілотники, ракети, бронетехніку та інші системи озброєнь і прагне перетворитися з регіональної держави на самостійний центр сили.

Саудівський ринок і капітал відкривають для турецького оборонно-промислового комплексу величезні можливості. Йдеться не лише про продаж готового озброєння, а й про спільне виробництво, технологічне партнерство, навчання та поглиблення військової сумісності.

Пакистан, який традиційно перебуває у складному стратегічному протистоянні з Індією, завдяки новій угоді значно посилює свою роль далеко за межами Південної Азії. Його військова співпраця із Саудівською Аравією має давню історію, а тепер до неї додається Туреччина.

Особливо важливим є ядерний статус Пакистану. Це єдина ядерна держава серед трьох учасників угоди, і саме тому навколо пакту вже виникли припущення про можливу «ядерну парасольку» для Саудівської Аравії.

Але тут необхідно відокремлювати реальність від спекуляцій. У оприлюдненому тексті Мекканської угоди немає положення про передачу ядерної зброї Саудівській Аравії, її розміщення на саудівській території чи автоматичне застосування пакистанської ядерної зброї у разі нападу на Ер-Ріяд. Саудівська сторона також заперечує, що угода пов’язана із ядерною гонкою.

Водночас сам факт участі ядерної держави має величезне психологічне та стратегічне значення. Потенційний противник тепер змушений враховувати, що атака на одного з учасників може створити ризик значно ширшої конфронтації.

Проти кого створений цей союз?

Офіційно – проти жодної конкретної держави. Учасники наполягають, що угода має оборонний характер і спрямована на зміцнення регіональної стабільності.

Але геополітика рідко обмежується офіційними формулюваннями. Для Саудівської Аравії одним із ключових безпекових викликів залишається Іран та пов’язані з ним сили – хусити та інші проксі. Для Пакистану головним стратегічним суперником залишається Індія. Туреччина ж одночасно має власні інтереси у Сирії, та протистояння у Східному Середземномор’ї з Ізраїлем.

Зрештою, бомбардування Ізраїлем Гази та війни проти мусульман боляче відлунюють у частини ісламського населення всього Близького Сходу, тож цей союз у віддаленій перспективі цілком міг би стати сигналом Ізраїлю.

Учасники мають різні загрози, але бачать спільну проблему в необхідності мати більше власних можливостей для стримування. Йдеться не стільки про створення «ісламського НАТО», скільки про формування мережі взаємних гарантій у регіоні, де старі правила безпеки поступово перестають працювати.

Якщо Пакистан, наприклад, вступить у новий масштабний конфлікт з Індією, це не означає, що Туреччина отримає право вимагати від усіх членів НАТО вступу у війну. Мекканський пакт є окремою домовленістю трьох держав і не змінює положень НАТО.

Водночас у разі великої кризи за участю Туреччини ситуація може стати значно складнішою. Тоді виникне своєрідне накладання двох систем безпеки – НАТО та Мекканської угоди. Саме тому подальший розвиток нового союзу уважно відстежуватимуть не лише Іран, Індія чи Ізраїль, а й Сполучені Штати та європейські союзники Анкари.

Чому це сталося саме зараз

Мекканський пакт з’явився не на порожньому місці. Близький Схід переживає масштабне переформатування системи безпеки. Регіональні війни продемонстрували вразливість навіть найбагатших держав перед ракетами та безпілотниками. Одночасно традиційні американські союзники дедалі активніше шукають додаткові способи захисту.

Тому нову угоду можна розглядати як частину глобального процесу, у якому середні та великі регіональні держави прагнуть створювати власні системи стримування. Вони не обов’язково розривають відносини зі США. Навпаки, вони намагаються мати кілька рівнів безпеки одночасно.

У цьому сенсі Мекканська угода є сигналом і Вашингтону. Регіональні партнери Сполучених Штатів більше не хочуть покладатися виключно на рішення однієї наддержави. Вони прагнуть мати власні військові ресурси, власні партнерства та власні механізми колективної відповіді.

Створення військових союзів між країнам, які навіть не мають спільних кордонів і розділені тисячами кілометрів проти спільних ворогів – це наочний приклад і для України. Міжмор’я чи інші нові формати мають стати додатковими безпековими запобіжниками проти російської агресії, адже країни НАТО прямо заявляють, що бояться ескалації.

Називати Мекканську угоду «ісламським НАТО» або повноцінним «міні-НАТО» поки передчасно. Але применшувати значення події також не варто. Саудівська Аравія, Туреччина та Пакистан зробили важливий крок від звичайного військового партнерства до формалізованої системи колективного стримування. В одному форматі опинилися саудівські гроші та енергетичний вплив, турецька армія й оборонна промисловість та пакистанський військовий і ядерний потенціал. І нове ісламське НАТО може поступово перетворитися на один із найвпливовіших нових оборонних форматів Близького Сходу.

Автор: Валерій Майданюк