Як українцям та полякам знайти порозуміння?

Нещодавня скандальна заява прем’єр-міністра Польщі Матуеша Моравецького, який назвав російського диктатора Путіна «спадкоємцем українських націоналістичних організацій», стала прикладом того, як не можна будувати україно-польські відносини і зайвим доказом того, що над історичним примиренням повинні працювати ОБИДВІ країни. До того ж, на умовах прийняття позиції партнерів, а не з позиції національної зарозумілості.

Анонсована польським політиком ідея «зробити ставку на правду» для зміцнення відносин між поляками та українцями виключає важливий нюанс: чию історичну правду? Польську чи українську? Адже вони різні як і у всіх народів, в котрих були спірні сторінки в історії чи військові конфлікти. Дружні держави розв’язують такі питання на компромісних умовах, а не на умовах домінування історичного наративу лише однієї країни.

Хто хоче нас посварити?

Сьогодні ні для кого в Україні та Польщі не секрет щодо того, хто хоче нас посварити? Вже було достатньо написано про роками фінансовані Кремлем антиукраїнські організації в Польщі, українофобські заяви та антиукраїнську риторику, які діставали на світ божий столітні наративи про «злочини проти поляків» з минулих століть. Для громадськості не таємниця, що найактивніші польські українофоби де-факто перебувають на утриманні Москви.

Зокрема, відомо, що низку антиукраїнських акцій у Польщі організував громадянин Білорусі Олександр Усовський, який отримував за таку діяльність гроші від голови сумнозвісного «Інституту країн СНД» Костянтина Затуліна. У тому числі на створення громадської організації, яка просуває ідеї «русского мира» у Східній Європі, було виділено бюджет проекту – 42 тисячі євро на місяць.

Як нам зберегти дружбу?

Поки історичні закиди до українських національних героїв закиди не набули ширшого масштабу і поки ще не стало запізно, раціонально мислячим представникам обох народів слід керуватися кількома компромісними формулами, орієнованими на консенсус. Однією з таких має бути припинення боротьби з мертвими. А також визнання того, що в Україні та Польщі будуть свої національні герої, які можуть комусь не подобатися, але їх варто толерувати.

Формула 1. «Історія – справа минулого»

Як би не було сумно українцям чи полякам від того, що у минулому столітті між деякими польськими та українськими формуваннями були конфлікти, але це не може визначати наші взаємини у ХХІ столітті. Не таємниця, що чи не всі сусідні народи в минулому і мали між собою і жорстокі війни, і часто виступали союзниками. Не стали винятком й українці та поляки.

Зовсім не доцільно з точки зору сучасності, через 70 років після Другої світової війни,  згадувати про взаємну різанину на Волині чи Галичині. Виокремлювати з історії Другої світової – наскрізь пронизаної жорстокістю, якісь «факти» злочинів одного народу проти іншого – це маніпуляції, адже жорстокість проявляли усі, а найбільше ж за інших у цьому тоді відзначилися – нацисти та російські комуністи. Показово, що і українські, і польські землі тоді були під німецькою окупацією, то ж країна-окупант відповідальна за все, що відбувалося на підконтрольній їй території. Очевидно, що нацисти настільки ефективно розпалили міжнаціональну ворожнечу й використали гасло «поділяй та владарюй», – зіштовхни своїх суперників між собою, що деякі поляки чи українці досі не відійшли від нацистських спецоперацій.

Між іншим, українці з поляками не в одній війні витупали разом пліч-о-пліч проти спільного ворога і мають з десяток спільних перемог над росіянами, турками, німцями. Були й навіть спільні акції УПА та Армії Крайової проти комуністичного ворога, приміром біля міста Грубешів у 1946 році.

В сучасному світі перемагають ті нації, які співпрацюють, а не воюють. До прикладу американські, японські, французькі, німецькі, китайські чи південнокорейські корпорації досягли світового лідерства та завоювали ринки лише завдяки економічній співпраці з колишніми і навіть недавніми «історичними ворогами». Якби японці згадували американцям бомбардування Хіросіми та Нагасакі (хоч якою болючою буває історія), американці б не інвестували б у японську економіку, а японці б не стали лідерами на автомобільному ринку США, як і не стали б провідниками світових технологій у ХХ столітті.

Тому, щоб не повторити катастрофічні історичні помилки, слід шукати миру та партнерства між країнами, а не «воювати з померлими».

Формула 2. «Разом ми сильніші»

Другою ключовою формулою польсько-українського консенсусу має бути усвідомлення необхідності сьогоднішнього партнерства на фоні спільних загроз як Європі, так і демократії з боку Кремля. Як і розуміння того, кому вигідна польсько-українська ворожнеча.

Мислячі кола польської та української інтелігенції, зокрема Єжи Гедройць та Юрій Липа, розуміли, що обом народам слід забути столітні образи й об’єднати зусилля в боротьбі проти небезпечніших загроз. Адже в минулому зиск від польсько-українського протистояння отримували лише сусіди, зокрема Росія, яка і сьогодні поставила за ціль повернути під свій контроль над Україною і всією Центрально-Східною Європою.

Для патріотичної державницької польської та української інтелігенції зрозуміло, що згадувати польську панщину чи Коліївщину, як і трагедію на Волині, означає грати на руку Кремлю, який уміло використовує протиріччя між потенційними союзниками. Як і те, що антиукраїнські заяви в Польщі вигідні лише провокаторам в інтересах Москви. Основою державної політики обох країн повинно стати згладжування історичних гострих кутів, інформування населення про кремлівські провокації, а також вироблення спільної позиції представників різних країн щодо актуальних політичних та історичних тем, які мали б об’єднувати народи, а не роз’єднувати.

Зрозуміло, що гарячі голови, керуючись, на їхню думку, патріотизмом, провокуватимуть конфлікти, однак українська та польська інтелігенція повинні їх утихомирювати. Дуже важливо, щоб міністри та впливові політики, які «викопують померлих», несли моральну та електоральну відповідальність перед нацією за розпалювання міжнаціональної ворожнечі. Нині кожен, хто виступає проти України в Польщі, грає на користь Кремля, і те саме стосується й українців.

Згадувати полякам панщину, пацифікацію чи етнічне насильство в роки Другої світової в умовах, коли Польща надає Україні сотні одиниць бойової техніки, танки, бронетранспортери та артилерію і приймає мільйони українських біженців – було б нерозумно і грало б лише на руку ФСБ. Між іншим, враховуючи що військові успіхи України залежать насамперед від західних озброєнь, частина з яких йде через Польщу, посварити українців та поляків для російської військової розвідки є ідеєю-фікс. Не буде дружньої Польщі на українському кордоні – і Москві стане значно легше захоплювати українські території.

Показово, що активно витягувати на поверхню столітні польсько-українські образи почали саме тоді  коли почали серйозно обговорювати ідею створення оборонного союзу проти російської агресії – Міжмор’я – у складі України, Польщі та країн Балтії.

Як засвідчує історія, непорозуміння та війни українців з поляками і в XVII, і ХVIII, і в ХХ століттях завершувалися поразкою обох країн і потраплянням під владу сильніших сусідів.

Автор: Валерій Майданюк