Українсько-польський союз 1920 року: геополітичні розрахунки та трагічні наслідки
21 квітня 1920 року українсько-польський оборонний союз – Міжмор’я був не тільки на папері. У Варшаві між представниками Польщі та Української Народної Республіки було укладено домовленість про спільну боротьбу проти більшовицької загрози та визволення Наддніпрянської України від російських окупантів.
Перші роки існування незалежних Української та Польської держав були позначені складнощами у двосторонніх відносинах. Від листопада 1918 року тривав збройний конфлікт за Галичину між Польщею та Західноукраїнською Народною Республікою (ЗУНР), яка після Акту Злуки об’єдналася з Українською Народною Республікою (УНР) у Західноукраїнську Область УНР (ЗОУНР). Паралельно розгорталися бойові дії між Польщею та УНР за контроль над Холмщиною, Підляшшям, Берестейщиною та Волинню.
Однак, попри збройне протистояння, як у Варшаві, так і в Києві поступово зростало усвідомлення необхідності врегулювання відносин та пошуку точок дотику. Симон Петлюра, очільник УНР, усвідомлював критичну необхідність пошуку союзників та примирення з одним із противників. Розуміючи, що з Польщею Україну розділяє переважно територіальне питання, тоді як з Росією точиться боротьба за саме існування української держави, Петлюра вважав більшовицьку Росію головним ворогом. В його баченні, єдиним потенційним союзником могла стати Польща. Проте, така точка зору не знаходила підтримки у більшості українських політичних еліт.
Ця угода стала формальним підґрунтям для визнання Польщею суверенітету УНР та передбачали надання їй військової підтримки у боротьбі за незалежність. Варто визнати, угода була не надто доброю, але вимушеною. Землі ЗУНР, Підляшшя та Холмщину, Волинь Петлюрі довелося віддати полякам, котрі їх вже зайняли військами. Але був шанс хоча б здобути Наддніпрянщину.
21 квітня 1920 року між сторонами було офіційно підписано договір. Згідно з його умовами, Польща юридично визнавала незалежність Української Народної Республіки та брала на себе зобов’язання надати військову допомогу у звільненні української території від більшовицьких військ до річки Дніпро. Водночас, до складу Польщі мала відійти Галичина та п’ять повітів Волині (що на момент підписання договору вже фактично перебувало під польським контролем). Договір також передбачав надання певних економічних преференцій Польській Республіці.
Більшовицька пропаганда негайно використала факт підписання договору, звинувачуючи Симона Петлюру у «черговій зраді» та продажу українських селян польським поміщикам. Російська «біла» еміграція також різко засудила угоду з «сепаратистом» Петлюрою, розглядаючи цей крок Польщі як спрямований не стільки проти більшовиків, скільки проти відновлення єдиної Росії.
Ключову роль у формуванні польської стратегії щодо України відігравав Юзеф Пілсудський, який очолив відроджену Польську державу у 1918 році. Пілсудський розглядав більшовицьку Росію як головну загрозу для Польщі та її геополітичні інтереси. На його глибоке переконання, лише розчленування Росії на національні держави могло гарантувати безпеку Польщі від російської експансії. В цьому контексті українському питанню відводилася центральна роль. Польські політики та публіцисти, які поділяли концепцію Пілсудського, наголошували, що незалежна Україна візьме на себе основний тягар протистояння російському імперіалізму. Вони вважали появу самостійної Української держави пріоритетом східної політики Польщі. Хоча польські тогочасні партнери не подорослішали до відмови від імперських амбіцій та до визнання західних українських земель – українськими.
Вже за кілька днів, 25 квітня 1920 року, об’єднані збройні сили Польщі та УНР розпочали стратегічний наступ на Київ, що ознаменувало початок активної фази польсько-радянської війни. Попри історичну значущість українсько-польського союзу 1920 року у контексті боротьби за державність, ця сторінка минулого, залишається маловідомою, але українці та поляки досить успішно протистояли Москві.
Юзеф Пілсудський звернувся з відозвою до українського народу, запевняючи, що польські війська прийшли допомогти звільнити Україну від більшовицької окупації та не мають наміру затримуватися на українській території надовго. Аналогічні положення містилися й в інструкціях для військового командування.
За різними оцінками істориків, чисельність польських військ, залучених до наступу, коливалася від 60 до 90 тисяч солдатів та офіцерів, тоді як українська армія на початковому етапі нараховувала від 4 до 8 тисяч вояків, але вже в середині червня її чисельність зросла приблизно до 20 тисяч.
З радянського боку об’єднаним військам протистояло близько 85 тисяч різного наброду. Вже 6 травня українсько-польські війська зайняли Київ, а 9 травня головною вулицею міста, Хрещатиком, відбувся урочистий парад українських та польських військових частин. Як бачимо, дєнь пабєди дійсно порохом пропах, а росіяни навіть не здогадуються, що в цей день святкують звільнення Києва від них українсько-польськими військами.
Проте, вже на початку червня більшовики розпочали потужний контрнаступ, і в середині серпня їхні війська досягли околиць Варшави. Хоча героїчними зусиллями польської армії за підтримки українських підрозділів наступ Червоної армії було успішно відбито, а польсько-українські війська активно переслідували відступаючого противника, Польща виявила небажання продовжувати війну. 12 жовтня 1920 року було підписано угоду про перемир’я, а 18 березня 1921 року в Ризі було укладено остаточний мирний договір, який увійшов в історію як Ризький мир. Делегація Української Народної Республіки не була допущена до участі у цих перемовинах.
Пізніше, вже після завершення бойових дій, лідер польської держави Юзеф Пілсудський, звертаючись до інтернованих воїнів армії УНР, висловив їм своє відоме “вибачне панове”, визнаючи таким чином трагічність становища українських союзників, які опинилися покинутими напризволяще внаслідок зміни політичної кон’юнктури.
Відмова Варшави від подальшої боротьби пізніше закінчилася кривавим більшовицьким терором Москви проти українців, а вже через два десятиліття – Москва окупувала й Польщу.
Історія країн Міжмор’я була надто трагічною, щоб сьогодні повторювати ті самі помилки.
Автор: Валерій Майданюк
