Іноземні миротворці в Україні: між ілюзією захисту та реальною війною

Залучення іноземних миротворчих контингентів в Україну є однією з найбільш обговорюваних ідей україно-російського перемир’я. Для багатьох українців це звучить як приваблива ідея: приїдуть солдати НАТО чи ЄС, і війна одразу зупиниться. Але якщо уважно подивитися на політичну та військову реальність, то можна побачити, що така «гарантія миру» ризикує стати небезпечною ілюзією безпеки.

Американська обережність

Сполучені Штати є головним бажаним військовим партнером України. Саме американські системи озброєння відіграють ключову роль у стримуванні російських атак. Проте Вашингтон відкрито демонструє небажання відправляти свої війська на територію України. Для США головна червона лінія – уникнути прямого зіткнення з російською армією. Вашингтон боїться прямого зіткнення з Москвою, яке може перерости у глобальний конфлікт із непередбачуваними наслідками. З огляду на різновекторні заяви Трампа, слід розуміти, що американські миротворці в Україні – не більше ніж дипломатичний сценарій для підвищення ставок у переговорах, ніж реальний план дій.

Європейський «миротворчий комфорт»

Європейські країни, які гучно заявляють про підтримку Києва, теж не поспішають відправляти своїх солдатів туди, де реально гримлять бої. Якщо говорити про можливі місця дислокації, то переважна більшість західних держав схиляється до варіанту розміщення миротворчих сил у відносно безпечних регіонах — на Закарпатті чи в інших областях Західної України.

Ідея зрозуміла: тримати символічну присутність, показати солідарність, але водночас уникнути ризику прямої війни з Росією. Проте що це означатиме для України на практиці? Чи зупинять агресора європейські солдати, які стоять сотні кілометрів від фронту? Якщо Росія завдасть масованого удару по Дніпру, Харкову чи Одесі, чи втрутяться ці «миротворці»? Чи зможуть вони реально зупинити наступ танкових колон, які йтимуть на Київ? Відповідь очевидна: ні.

Навіть колись рішучі заяви з Лондона, які на початку передбачали відправку британських військ, сьогодні звучать дуже невпевнено, коли мова заходить про участь у бою. Така “миротворча місія” виглядає радше як символічний жест, ніж ефективний військовий щит.

Ілюзія безпеки

Тут і криється головна небезпека. Миротворці, які не воюють, створюють ілюзію безпеки. Частина території України буде формально під «міжнародним захистом», але в кращому разі росіяни просто обходитимуть ці місця, оточуватимуть їх та продовжуватимуть наступ у тих напрямках, де стоятимуть лише українські війська. Таким чином, Збройні сили України все одно залишатимуться єдиною реальною силою, здатною стримати агресію. А от території з іноземними миротворцями будуть втрачені і захоплені ворогом. Не слід дивуватися, що потім може бути довгий процес відкриття «коридору» для оточених європейців та нескінченні переговори про визволення тих, хто мав би захищати українські землі.

Це нагадує історію з Будапештським меморандумом. Тоді Україні обіцяли гарантії безпеки в обмін на відмову від ядерної зброї. На папері виглядало переконливо, а на практиці – не захистило від війни. Схожа ситуація може виникнути і з «миротворцями», які стоятимуть, але не стрілятимуть.

Важливо також пам’ятати, що Росія навряд чи визнає легітимність будь-якої миротворчої місії в Україні без своєї участі. Москва традиційно використовує формат «миротворців» для прикриття власних інтересів — від Придністров’я до Абхазії. У випадку з Україною Кремль сприйматиме західних солдатів як загрозу, але при цьому розраховуватиме, що вони не наважаться воювати. Це лише додасть Москві впевненості у можливості діяти далі.

Власна сила понад чужі обіцянки

Поки на Заході не має країн, готових ризикувати життями своїх солдатів і реально стріляти у відповідь на російську агресію, миротворці в Україні не стануть гарантією миру. Вони зможуть створити лише тимчасову буферну зону там, де й без них можна обійтися, але не захистять українські міста від ракетних ударів і танкових атак. Теоретично вони могли б вивільнити з тилових міст підрозділи ЗСУ для охорони об’єктів, військових частин та прикордонників, щоб збільшити кількість українців на фронті. Про це, напевно будуть задувати, як про аргумент. Але навряд чи це суттєво підніме бойовий дух та мотивацію українців від таких союзників. Зрештою – для таких завдань в тилу Україна може задіяти поліцію, курсантів та інші власні небойові підрозділи.

Україна вже мала сумний досвід довіри до чужих обіцянок — Будапештський меморандум став символом безсилля міжнародних домовленостей. Тому робити ставку на іноземних миротворців — це повторювати старі помилки.

Найкраща і єдина реальна гарантія безпеки України — це сильна, добре озброєна і професійна українська армія, здатна самостійно дати відсіч агресору. І саме в розвиток ЗСУ мають вкладатися всі ресурси та зусилля, бо жодна іноземна місія не захищатиме українську землю краще, ніж її власні воїни.

Автор: Валерій Майданюк