Роздуми щодо можливості польсько-українського історичного примирення

Польське суспільство, так само як і українське, проте на відміну від російського – не є цілісним і одностайним.

Втім, на відміну від українців, так само як і у 1918-1920-ті рр. – всі верстви й політичні течії польського суспільства спромоглись об’єднатись у 1990-ті роки довкола ідеї Євроінтеграції і вступу до НАТО.

Однак перші ідейні розбіжності уже не змусили чекати на себе невдовзі після досягнення цих міжнародних пріоритетів – у другій половині 2000-х. Так, у польському суспільстві послідовно посилювалось правоконсервативне крило, втілене нині домінуючою у Польщі партією «Право і Справедливість» на перших своїх виборах від часу створення у 2001 р. партія набула  9,5% голосів, надалі набирала не менше 27%. У 2005 р. партія здобула владу у складі коаліції, а у 2015 р. – із результатом у 27% спромоглася сформувати однопартійний уряд.

Попри декларовану консервативність і поміркований націоналізм, значний вплив на ідеологію і популістичні спрямування партії мають середовища «кресовяків» та інші радикальні шовіністи й історичні ревізіоністи, чия антиукраїнська риторика нині лише посилюється. Згадаймо заяви як голови «Піс» Я. Качиньського, так і голови польського МЗС В, Ващиковського про неможливість для України «вступити до ЄС із Бандерою».

Але затамовані ідейно-політичні розбіжності далися взнаки нині: тривають багатотисячні протести у Польщі супроти судової реформи – проголосованими парламентом законами, за якими Верховний суд підпорядковуватиметься Міністерству юстиції. Протести мають виразний ліберальний характер, супроводжуються прапорами ЄС.

Така внутрішньо польська ситуація у середньостроковій перспективі є дуже важливою для України. По суті, наново набуває актуальності альтернативи для України у польсько-українських взаєминах: надалі орієнтуватись на «ПіС» і право-консерваторів, здійснюватиме проби замиритися із ними ціною певних поступок – чи ж чекати «доки тіло недруга пропливе Віслою» і вже нині вибудовувати спілкування із про європейськими ліберал-демократами, які скоріше рано ніж пізно візьмуть владу у Польщі.

Як тут не згадати геополітичну візію М. Міхновського, який бажав демократичної федеративної Росії на противагу сильній централізованій Україні! Так само і нині – прецеденти Угорщини Орбана і Польщі Качиньського засвідчили: у чистому вигляді «союз націоналізмів» у Східній Європі навряд чи можливий, на відміну від співпраці патріотів-націоналістів України, Балтії, Грузії, інших країн гіпотетичного Міжмор’я.

Втім, і вікно можливостей для співпраці консерваторів України й Польщі не вичерпане: підставою такої співпраці може стати питання взаємного захисту в Польщі та Україні своїх «споріднених меншин» – відповідно українців і поляків (що досить вигідно Польщі з огляду на ідею діаспори – «полонії», але також вигідно і українцям Польщі!) за умов повної відмови від взаємного тиску в питаннях історичної пам’яті й героїки: ми не вказуватимемо полякам, чи вартує їм прославляти Пілсудського-Дмовського – тоді як польська сторона не заважатиме українству шанувати Бандеру-Шухевича-Клячківського. Порушення такого можливого компромісу неминуче відображалося б на становищі «споріднених меншин», а тому було б невигідним обопільно.

Олексій Курінний,

Член правління Фонду підтримки демократичних ініціатив,

експерт Інформаційного Центру «Міжмор’я».