Турецький гамбіт Зеленського

Візит Зеленського до Туреччини відбувається в непростий період геополітичного зближення Анкари з Москвою та конфлікту із Заходом, і українському президенту потрібно знайти місце для України в турецькій геополітичній стратегії.

Близькосхідний дебют

7-8 серпня президент Володимир Зеленський здійснив офіційний візит до Туреччини, де зустрівся з президентом Реджепом Таїпом Ердоганом та Вселенським православним патріархом Варфоломієм. Ключовими темами переговорів президента Зеленського в Туреччині стали культурні відносини, діаспорна співпраця, дипломатія, безпека, а також оборонна промисловість, зокрема у сфері розвитку ВМС України і Туреччини,  безпілотних літальних апаратів, ракетних комплексів, літаків та іншої техніки. Під час зустрічі український президент також відзначив позитивні приклади дорожньої системи Туреччини і наголосив на важливості застосування турецького інфраструктурного досвіду для України. Темою переговорів також стала угода про зону вільної торгівлі, яку обидві країни обговорюють вже понад 10 років.

Лідери обох країн провели тривалу, і навіть на годину довшу зустріч тет-а-тет, до того ж, Зеленського як почесного гостя, запросили на щорічну зустріч турецьких послів. Темою міждержавних переговорів також стали проблеми, пов’язані з російською окупацією Криму.

Турецький лідер наголосив, що Туреччина не визнавала і ніколи не визнає незаконної анексії Криму та стійко стоїть на своїх позиціях суверенітету, територіальної цілісності та незалежності України. У візиті українського президента також взяв участь лідер кримських татар Мустафа Джемілєв, який подякував турецькому президенту за підтримку кримських татар. А 7 серпня в Анкарі за участі Зеленського відкрили Об’єднаний центр кримськотатарської діаспори Туреччини.

Показово, що Зеленський вже відвідував Туреччину відразу після обрання президентом. Його перший візит у вигляді відпочинку був здійснений саме до Туреччини, що було дуже позитивно сприйнято у турецьких ЗМІ.

Дружба з історичним ворогом Росії?

В сьогоднішніх геополітичних реаліях Туреччина є надзвичайно важливим партнером України, і що найважливіше – ключовим гравцем від якого, великою мірою, залежить безпека та стабільність в Чорноморському регіоні. Важливість та унікальність україно-турецьких відносин полягає в тому, що між нашими країнами практично не існує конфліктних та проблемних питань, таких, які інколи виникають в України з Угорщиною, Польщею чи Румунією. Будучи важливим гравцем в Чорноморському басейні, Туреччина, водночас не має жодних “точок тертя” з Україною.  Більше того – з Україною в офіційної Анкари є спільні інтереси та давні спільні історичні вороги.

Туреччина традиційно виступала історичним противником Росії й має давні образи на Москву за програні російсько-турецькі війни, внаслідок яких вона втратила володіння на Балканах і з яких почався занепад Османської імперії. А декілька років тому, відносини між РФ та Туреччиною загострилися через війну в Сирії, в якій перша підтримує сирійського президента Башара Асада, а друга виступає проти нього. А збиття турецьким винищувачем російського літака Су-24 викликало в Кремлі справжню антитурецьку істерію.

Деякі турецькі політичні сили сьогодні не проти розширити турецький вплив на мусульманські та тюркські регіони РФ. Татарстан, Башкирію, Північний Кавказ, Якутію населяють тюркські мусульманські народи, споріднені з турками, які перебувають під владою етнічно й культурно чужої Росії. А оскільки найрозвиненішою і найсильнішою тюркською державою є Туреччина, то очевидно, хто має відігравати провідну роль у збиранні тюркських земель після їхнього звільнення від російського панування. Тому Туреччина активно організовує й фінансує низку освітніх та пропагандистських програм, за якими здібна тюркська молодь з РФ здобуває освіту й проходить підготовку в Туреччині, а повертаючись – поширює ідеї тюркської національно-визвольної боротьби в російських суб’єктах федерації.

Ще одним конфліктним регіоном та «замороженою гарячою точкою» між обома державами є Кавказ, де Туреччина підтримує мусульманський Азербайджан, а Росія – християнську Вірменію. Водночас Туреччина вважає стратегічною метою утвердитися в Центральній Азії: Туркменістані, Казахстані, Узбекистані й Киргизстані – етнічних тюркських країнах, в яких Росія встановила свій вплив. А після російської анексії Криму, в якому проживають не байдужі Туреччині кримські татари, Північне Причорномор’я стало ще однією зоною протистояння стратегічних інтересів обох країн.

У свій час президент Франції Франсуа Олланд навіть заявив, що між Росією та Туреччиною може розпочатися збройний конфлікт. Потенційна дружба з Туреччиною за таких умов була б надзвичайно вигідною для України, адже на фоні протистояння російській агресії в регіоні, Київ мав би підтримку економічно успішної та добре озброєної Туреччини, модернізований флот якої, є найкращим у Чорному морі. При цьому, на відміну від нерішучого Заходу, твердий турецький лідер Ердоган міг би бути надійним союзником для зупинення російського впливу у всій Східній Європі. В Україні навіть почали говорити про ідею створення антиросійського оборонного Балто- Чорноморського союзу у складі України, Польщі, Грузії, країн Балтії та обов’язково Туреччини – як давнього принципового противника РФ.

Україно-російсько-турецький трикутник

Однак потім низка подій пов’язаних зі спробою військового перевороту в Туреччині, скороченням демократичних прав та свобод та охолодження відносин зі США та ЄС, призвели до примирення Анкари з Москвою. Туреччина почала зближуватися з Росією, а у відносинах із Заходом став помітний світоглядний розлом. Обидва авторитарні лідери, якими називають Путіна та Ердогана, не знаходять підтримки на демократичному Заході, тому, після придушення опозиції у своїх державах, більш комфортно почувають себе разом.

Це негативно впливає й на співпрацю з Україною, позаяк не може бути другом України держава, яка все тісніше починає “дружити” з РФ. Під час голосування в Парламентській Асамблеї Ради Європи турецька делегація в повному складі виступила за повернення Росії права голосу. А у липні відбулася перша поставка російських ракетних систем С-400 до Туреччини, незважаючи на загрозу американських санкцій, виключення Анкари з програми винищувачів F-35 та поглиблення кризи всередині НАТО.

Тісна співпраця Туреччини з Москвою, зокрема у військовій сфері, значно ускладнює підписані раніше з Україною угоди про створення спільних військових підприємств та створення технологій. При цьому, Анкара наполягає на продовженні співпраці з Росією та Україною, наголошуючи, що вони не суперечать один одному.

Окрім цього, продовжується й будівництво “Турецького потоку”, який буде поставляти російський газ до Європи в обхід України територією Болгарії, Угорщини та Сербії. Після його завершення Україна втратить 31 млрд кубометрів транзитного газу і важливе джерело поповнення держбюджету, а Туреччина може потрапити під газову залежність і навіть під дію російського енергетичного шантажу, як це вже було у 2011-2012 роках.

Візит українського президента до Туреччини відбувається саме на фоні повільного крену Анкари із орієнтації на Захід, до формування підкресленої геополітичної самостійності регіонального лідера, яке супроводжується своєрідним заграванням з Москвою, як противаги ЄС та США. На новому українському президентові лежить непросте завдання: знайти місце для України в турецькій геополітичній грі, та надія, що взаємовигідна україно-турецька співпраця та заступництво Туреччини у питанні кримських татар є чи не єдиним, що може уповільнити чи навіть відвернути російсько-турецьку “дружбу”.

Автор: Валерій Майданюк