На фоні озвученого Дональдом Трампом бажання Заходу відновити співпрацю з РФ повернути країну-агресора до G7, дедалі актуальнішою стає безпекова співпраця України з державами, які ніколи не підтримали б міжнародну “амністію” Росії.
Амністія для агресора?
“Дружні” до РФ заяви лідерів США та Франції, а також тісна енергетична співпраця з Німеччиною, засвідчують, що за останні роки для Росії на “західному фронті” стрімко відбуваються позитивні зміни. А Захід готовий відкривати перед РФ зачинені раніше двері не звертаючи особливої уваги ні на Україну, ні на порушення Москвою міжнародного права.
Нещодавно Президент США Дональд Трамп та президент Франції Емманюель Макрон домовилися запросити Росію на саміт G7, який відбудеться наступного року в США. Трамп знову підтвердив, що особисто готовий підтримати ідею повернення Росії до “Великої сімки”, з якої її вигнали за військову агресію щодо України та анексію українського Криму. Незважаючи на те, що Макрон під час зустрічі з Путіним наголошував, що поліпшення відносин РФ з ЄС залежатиме від успішності врегулювання “української кризи”.
Однак вже сам факт готовності моральної амністії Москви на міжнародному рівні означає, що Росію можуть повернути до престижних клубів світової спільноти без будь-яких серйозних намірів дотримуватися міжнародного права з її боку. Адже навіть російську агресію на Заході вже називають “українською кризою”. Лише за останній тиждень, порушник міжнародного права Путін мав дві зустрічі з лідерами держав-членів ЄС: в понеділок він відвідав Францію, у середу – Фінляндію, а глава МЗС Німеччини Гайко Маас тим часом перебуває в Москві.
Подібним чином, РФ дозволили повернутися до засідань ПАРЄ, незважаючи на те, що основою статуту Парламентської Асамблеї Ради Європи є повага до міжнародного права, недоторканність кордонів та дотримання прав людини. Вже через кілька днів після повернення до ПАРЄ, російська влада кинула до в’язниць сотні протестувальників, які вийшли на вулиці захищати громадянські права та чесні вибори. Окрім того, заяви про бажане повернення РФ до престижного міжнародного клубу країн здійснюються в час, коли Москва проігнорувала рішення Міжнародного трибуналу ООН щодо звільнення полонених українських моряків. Самі розмови про повернення РФ до G7 фактично можуть стати дипломатичною прелюдією до юридичної імплементації цього рішення.
Між Заходом і Центром
Сумними видалися для України і слова президента Макрона про Європу від “Лісабона до Владивостока”, сказаних під час зустрічі з Путіним. Чимало експертів вже говорять, що Захід втомився від російсько-українського конфлікту, і волів би за краще купувати дешеві російські енергоносії і заробляти гроші на співпраці з росіянами.
І навіть незважаючи на те, що Німеччина висловилася проти повернення Росії до G7 і нагадала, що РФ вигнали звідти через анексію Криму. Насправді Німеччина зробила чи не найбільше задля зміцнення російських позицій в Європі. Комплексна підтримка Берліна у спорудженні російського газопроводу “Північний потік-2” навіть всупереч американським застереженням та поглиблена енергетична співпраця Німеччини з РФ допомогли російській економіці зміцнитися в умовах міжнародних санкцій.
Враховуючи, що чимало країн Заходу вибирають союзників за критеріями економічної корисливості, Україна зі своєю молодою демократією не може завоювати симпатії в конкуренції з російською нафтою та газом. Однак в Європі є країни які ніколи не підуть на зближення з РФ і відкидатимуть будь-які спроби послабити тиск на Москву. Серед таких країн насамперед Польща, Литва, Латвія та Естонія, Грузія, частково Молдова, Хорватія, Словенія. А також вимоглива до Москви Британія, яка не залежить від російського газу. З цими країнами нам вже давно слід вибудовувати стратегічне партнерство, адже всі вони об’єднані спільним геополітичним інтересом – захистом від російської експансії. Ці держави важче спокусити російськими грошима чи економічним партнерством, адже вони, як і Україна, з власного історичного досвіду усвідомлюють сутність російської загрози та подальші наслідки партнерства з РФ.
Польща, попри розбурхані російськими спецслужбами та підтримані місцевими націонал-радикалами історичні звинувачення, у всіх інших аспектах якнайбільше зацікавлена у співпраці з Україною. Адже Україна є своєрідним щитом чи буфером для Польщі, у існуванні та підтримці якого, Варшава геополітично зацікавлена. Зокрема, етнічний поляк президент Європейської Ради Дональд Туск виступив категорично проти повернення РФ до складу “великої сімки” з огляду на відсутність прогресу поведінки РФ у дотриманні демократії та міжнародного права . А також Туск несподівано запропонував, що вважає більш правильним “запросити Україну, як гостя, на наступну зустріч G7, щоб почути думку нового президента Володимира Зеленського”.
Про підтримку України Литвою яскраво свідчить той факт, що Литва на міжнародній арені платить з власної кишені за принципові для України питання. Коли додаткові антиросійські санкції заблокувала Італія, задля досягнення компромісу в спільній європейській позиції щодо РФ, Литва навіть прийняла п’ять сімей сирійців, що прибули до Італії в обмін на поступки Риму у російському питанні. Вільнюс не деклараціями, а грошима з бюджету платить за збереження антиросійських санкцій та дипломатичної підтримки України.
Дружба та формування економічних, політичних і безпекових об’єднань з країнами регіону Міжмор’я, зокрема обгрунтованого вітчизняними геополітиками Балто-Чорноморського союзу, мали б стати для України більш пріоритетним питанням, аніж стукання у двері, які брюссельські господарі не поспішають відкривати. Адже разом з цими країнами Україна могла б досягнути в зовнішній політиці значно більше, аніж наодинці.
Автор: Валерій Майданюк
