США готуються до війни, Трамп дарує Орбану “відстрочку”, а Росія висуває умови щодо закінчення агресії проти України. Інтерв’ю з експослом у США Шамшуром
Міністр оборони США Піт Гегсет заявив, що світ нагадує 1939 або 1981 рік – часи перед великими зіткненнями. Його слова означають, що адміністрація Дональда Трампа починає реалістичніше оцінювати глобальні ризики. Ілюзія “миру через особисті домовленості” з диктаторами поступається розумінню: світ входить у фазу великого протистояння.
Своїми заявами та діями щодо Угорщини президент США Дональд Трамп демонструє, що його стратегія полягає не в покараннях, а у вибірковій лояльності: “Ми не будемо карати Угорщину, бо Орбан – наш друг”. І це не просто сигнал Будапешту – це виклик усій європейській системі санкцій, що тримається на формальній єдності, але реально розмивається під американським тиском. Так звані союзники Вашингтона отримують нові пільги – енергетичні, торговельні, політичні – в обмін на демонстративну лояльність до Трампа. Ті, хто не вписується в цю модель, ризикують втратити підтримку або навіть опинитися під тиском США. У результаті виникає парадокс: поки ЄС намагається зберегти єдність у санкціях проти Росії, самі Сполучені Штати підривають цю єдність власними “винятками для друзів”.
Зі свого боку Росія знову висуває умови США. Міністр закордонних справ РФ Сергій Лавров заявив, що готовий зустрітися з державним секретарем США Марко Рубіо, але наполягає: інтереси Москви мають бути враховані під час обговорення війни в Україні. Він згадав літню зустріч Путіна і Трампа на Алясці, назвавши її основою можливої угоди про припинення агресії. Така риторика свідчить, що Кремль прагне повернути діалог у формат “двох великих”, якнайдалі відтіснивши Україну з переговорів і перевіряючи, наскільки Трамп готовий до поступок на цьому етапі.
Своїми думками щодо цих та інших питань в ексклюзивному інтерв’ю OBOZ.UA поділився надзвичайний і повноважний посол України в США та Франції Олег Шамшур.
– Пропоную розпочати з міністра оборони США Піта Гегсета, який заявив, що Штатам треба готуватися до війни. Він навів дві дати: 1939 і 1981 роки – як певні історичні аналогії. 1939-й, зрозуміло, початок Другої світової. А от 1981-й – це, мабуть, натяк на напад на президента США Рейгана. На ваш погляд, Гегсет говорить, що Сполученим Штатам треба готуватися до війни, але із зовнішнім ворогом чи внутрішнім?
– Це справді важливе запитання. Ви абсолютно правильно підмітили, що ці дві дати: 1939 і 1981 – дуже різні й не зовсім зіставні. Але тут важливо інше: вони обидві символічні. Якщо говорити про 1939-й, то, мабуть, Гегсет має на увазі, що ситуація у світі сьогодні дуже нагадує міжвоєнний період. Союзники повторюють ті самі помилки, які тоді призвели до вибуху Другої світової війни. Помилки антидиктаторських держав, які занадто довго робили вигляд, що можна домовитися з тими, з ким домовитися неможливо. І якщо Гегсет натякає саме на це, то з ним важко не погодитися.
А от коли він проводить паралель із 1981 роком, то, ймовірно, йдеться про внутрішню ситуацію в самих Штатах. Бо сьогодні в риториці адміністрації Трампа простежується думка, що “війна” йде не лише зовні, а й усередині країни. Пам’ятаєте, на тій відомій зустрічі Трампа з топгенералітетом, і Гегсет там теж був, де вони говорили, що всередині Америки фактично відбувається внутрішнє протистояння, яке за рівнем напруги вже межує з війною. І що армія повинна бути готова діяти так само, як у разі зовнішньої агресії.
Тож якщо дивитися під цим кутом зору – нічого дивного. Це логічне продовження того, що вони вже говорили. Але все ж головне тут – усвідомлення небезпеки моменту. Ми дійсно живемо у період, коли світ знову стоїть на межі глобального протистояння.
– Якщо подивитись на це у зовнішньополітичному вимірі – чи починає адміністрація Трампа усвідомлювати, що його особиста дипломатія не працює? Бо на старті він вірив: “Я прийду, зустрінуся з Путіним чи будь-яким диктатором і все вирішу”. Чи досі вважає, що будь-яку кризу можна владнати особистою присутністю, просто “зайшовши в кімнату”?
– Якщо чесно, сподіватися на якусь системну концепцію у зовнішній політиці Трампа – надто оптимістично. Його стратегія завжди тримається не на плануванні, а на інтуїції, на емоції моменту. Так, певне розуміння того, що все не так просто, як гадалося на початку, у них з’явилося. Можливо, не в самого Трампа, але в його оточення так точно. Вони бачать, що багато кроків дали протилежний результат, що домовитися “по-доброму” не вийшло ні з Китаєм, ні з Путіним, ні з ким іншим. Але це внутрішнє усвідомлення. Назовні Трамп продовжує демонструвати впевненість, що “все під контролем”.
Він ніколи не визнає поразки. Його філософія проста: якщо щось не вдалося – не поразка, а “інша форма перемоги”. І навіть коли об’єктивно ситуація виходить з-під контролю, він уперто робить вигляд, що все саме так, як задумано. Трамп щиро переконаний, що він центр всесвіту, що без нього нічого не відбувається і не має відбуватися. Його присутність, на його думку, вирішальний фактор будь-якої події. І якщо результат не той, який він хотів, то це не його помилка, це “інші не зрозуміли”. Тому очікувати, що він зміниться… Ну ви ж розумієте. У його віці світогляд не змінюється. Він залишиться Трампом, людиною, яка впевнена, що її воля і є законом фізики.
– Продовжимо про Трампа. Його “особиста” зовнішня політика знову показала себе – зустріч у Білому домі з прем’єр-міністром Угорщини Віктором Орбаном. Після якої американський лідер, ніби з царського плеча, заявляє: санкції проти Будапешта на рік не запроваджуватимемо. Орбан може спокійно отримувати російські енергоресурси, хоча від ЄС вимагає зворотного. Так, є застереження: Угорщина має закуповувати також американський газ, ядерне паливо, певні технології. Що означає рішення Трампа для США, бо для Будапешта й Москви, очевидно, вигідно: нафта йде, Орбан задоволений, Путін теж. А для Європи – це розмиття санкційного тиску. Якщо сьогодні Трамп зробив виняток для Орбана, то завтра зробить для когось іншого, ким він буде задоволений.
– Почнімо з самої логіки візиту. По-перше, Орбан, безумовно, задоволений результатами. Так, “програму-максимум” не реалізував, але свого досяг – санкції відкладено. Що буде через рік – побачимо, але сам факт для нього політична перемога.
Трамп, коли пояснював відтермінування, заявив, що Угорщина опинилася у “глухому куті” і не може діяти інакше. Тобто він фактично виправдав Орбана перед Європою. А це вже створює для Будапешта відчуття “режиму найбільшого сприяння” з боку Вашингтона.
Далі – атомна енергетика. Ми вже чули про послаблення санкцій, що могли блокувати добудову потужностей на угорській АЕС. Натомість Орбан пообіцяв купувати американське ядерне паливо. Як це буде реалізовано, побачимо, але головна мета Орбана зараз – продовжити спільні з Росією проєкти.
Не менш цікава і політична частина. Цілком імовірно, що Орбан “нашіптував” Трампу свої наративи щодо України. І, зважаючи на деякі вислови Трампа після зустрічі, це нашіптування впало на благодатний ґрунт. У їхніх уявленнях про “врегулювання” війни є певна спільність. Не виключено, що в кулуарах знову порушувалася тема “зустрічей у Будапешті”: ідея повернення до формату, який Орбан давно намагається реанімувати. Він, безумовно, привіз додому те, що можна показати як політичну перемогу. І, звісно, йому є що доповісти “другу Володимиру”. Адже Трамп, схоже, ставиться до Орбана не просто з розумінням, а з певним пієтетом.
– А що стосується Росії…
– Тут усе очевидно: розмиття санкцій – “музика для вух Путіна”, як то кажуть. А ось для Європейського Союзу ця історія – черговий холодний душ. Всі, хто в Брюсселі реально думає про стратегічну автономію, отримали чергове підтвердження: Орбан – троянський кінь Москви. І що ослаблення санкційного режиму, навіть такого недосконалого, як він є, – це небезпечна гра. Те, як Трамп сипав компліментами на адресу Орбана, стало для європейців шоком. Бо виглядало це майже як прямий заклик: “Беріть приклад з Орбана”. Після цього у Брюсселі ще раз переконались, що Будапешт – проблема, а за його спиною тепер стоїть підтримка у вигляді самого Трампа.
– І нарешті, США…
– Моя суб’єктивна думка – Трамп не в захваті від цієї зустрічі, але уникнути її не міг. Підготовка тягнулася довго. Очевидно, були суперечки всередині адміністрації. Посилення санкцій могло відбутися у момент, коли ціни на нафту дозволяли зробити це з мінімальними ризиками для американського ринку. Та, попри все, Трамп пішов на це не лише через політику, а й через ідеологію. Орбан йому симпатичний, консерватор, антибрюссельський, “сильна рука”. Його люблять у трампівському електораті. Тому Трамп не міг йому відмовити. Показово, що зустріч із, здавалося б, “другорядним” прем’єром перетворилась на міжнародну подію. Це, власне, й є головна шкода – політична й символічна.
– Якщо подивитися ширше, то у Трампа останнім часом дуже активна політика щодо союзників Москви. Лідери п’яти центральноазійських держав уперше в історії приїхали до Білого дому. Американці помітно активізували контакти з Мінськом: Лукашенко звільняє заручників, Вашингтон пом’якшує санкції, звучать обіцянки про подальше зняття обмежень. Маємо напрями – Угорщина, Білорусь і Центральна Азія, де США активно нарощують вплив саме серед країн, які донедавна були в орбіті Москви. Це збіг чи продумана стратегія?
– Як казав ексрадник Трампа Джон Болтон: “Не намагайтеся зрозуміти його зовнішньополітичну концепцію. Її просто немає”. Так, якщо дивитися формально – зустріч із лідерами Центральної Азії може виглядати як елемент стратегії. Але треба бути реалістами: у Трампа будь-яка стратегія – це набір ситуативних угод. Він не вибудовує системи, він торгується.
Та навіть Трамп розуміє: країни Центральної Азії потрібні Америці, бо це мінеральні ресурси, зокрема родовища рідкісноземельних металів. Для нього це, як на мене, вже стало ідеєю-фікс – забезпечити американську економіку цими елементами. Адже всі розуміють, наскільки вони критично важливі для сучасної технологічної промисловості, особливо після того переляку, який викликала фактична заборона чи обмеження експорту з боку Китаю. Отже, американська зацікавленість очевидна – отримати доступ до цих ресурсів і вивести їх з-під контролю Росії та Китаю. А з іншого боку, зменшити вплив і Москви, і Пекіна, водночас посиливши власну присутність у регіоні.
Щодо Білорусі, то якщо Трамп справді намагається ініціювати якийсь діалог із Лукашенком, то це, вибачте, повна дурня. Незрозуміло, навіщо це потрібно США. Якщо розрахунок у тому, щоб “відтягнути Лукашенка від Росії”, то це просто смішно. Це як колись за часів Обами, коли дехто всерйоз думав, що Медведєва можна відірвати від Путіна і зіграти на цьому. Ну так от це з тієї ж опери. Абсолютно нереалістично.
Де тут може бути прагматичний розрахунок? Лукашенко робить показові жести — відпускає політичних в’язнів (щоправда, потім одразу саджає інших), і Трамп зможе сказати: “Ось, бачите, я вмію домовлятися навіть із Білоруссю”. Тобто для нього це символічна демонстрація: мовляв, я ефективний.
Ще один момент. Це цілком може бути частиною гри Путіна. Він цілком може використати білоруський канал, щоб просувати свої сигнали до Трампа. Мовляв, “бачите, навіть Лукашенко каже те саме, що й ми”. І от тут знову виникає логічне запитання: навіщо це взагалі потрібно американцям? Адже Трамп і так може зателефонувати Путіну напряму або навіть відправити свого “емісара” Віткоффа – обійми, усмішки, домовленості. Тому я, чесно, не бачу раціонального пояснення цьому флірту з Лукашенком.
– На завершення про Росію. Путін кілька тижнів поспіль говорив про ядерну зброю, нові ракети, плани відновлення випробувань. А потім різко тиша. І Пєсков, і Лавров почали виправдовуватися, мовляв, “усі не так зрозуміли президента”. Сказали, що він лише “попросив оцінити доцільність” випробувань. Чому така різка зміна риторики залякування?
– Як на мене, тут кілька моментів. По-перше, навіть у найгірші періоди холодної війни, коли світ реально стояв на межі катастрофи, до питань ядерної зброї ставилися з максимальною обережністю. Бо одна помилка – і все, глобальний армагеддон. По-друге, оця “синусоїда” риторики Путіна й компанії свідчить, що їхні погрози переважно блеф. У них немає суїцидального інстинкту, вони прекрасно розуміють, чим усе може закінчитися. І, по-третє, вони побачили, що подібні заяви діють на Трампа, як червона ганчірка на бика. Він починає відповідну риторику, може дати команду “наростити ядерний потенціал”, провести якісь “випробування”. І тоді Кремль, за своєю ж логікою та психологією Путіна, буде змушений реагувати. І так почнеться новий виток гонки озброєнь. І ми чудово пам’ятаємо, чим подібне закінчилося для Радянського Союзу. Тому, як на мене, у Росії зараз немає жодного інтересу виходити за межі звичайної риторики, хіба що для внутрішнього споживача.
– Міністр закордонних справ РФ Лавров заявив, що “ми готові знову зустрічатися з американцями, готові вести переговори щодо припинення конфлікту”, як він це називає, “щодо України”, але “першопричини” лишаються ті самі: “денацифікація” й усе інше. І ще цікава деталь – Анкоридж. Мовляв, ті домовленості, які були між Трампом і Путіним, мають виконуватися. І цитата Лаврова: “Американці запевнили нас під час Анкориджа, що зможуть забезпечити, аби Володимир Зеленський не перешкоджав мирному процесу”. Тобто виходить, що Трамп нібито пообіцяв їм фактично “зламати” Україну, щоб вона погодилася на російські умови, і вони чекають поки це станеться.
– Я гадаю, що, на жаль, це припущення не позбавлене підстав. Не “зламати”, але принаймні вплинути. Президент США хоче “миру”. У нього завжди хтось “поганий”: то Зеленський, то Путін, то знову навпаки. Це така собі “гойдалка Трампа”. Тож те, що сказав Лавров: про зустрічі, про Анкоридж, – все це не варто відкидати. Очевидно, це значною мірою відповідає тому, що справді відбулося. Не забуваймо: після Аляски Путін фактично “зламав” самого Трампа – і той вийшов із переговорів уже з переконанням, що не потрібно просто зупиняти війну, треба “розв’язувати глобальні першопричини”. Саме на це й розраховували росіяни.
Чому все це знову з’являється саме зараз? Ми вже не раз бачили: щойно у Трампа піднімається градус роздратування або він входить у стан люті, Росія одразу щось “підкидає”. То ідею про міфічні “економічні проєкти”, то про “нову двосторонню зустріч”, то посилає Дмитрієва, який намагається “м’яко” зондувати ґрунт. Усе це класичний російський “багатошаровий пиріг”: одночасно і тиск, і натяк, і спроба зняти напругу. І не варто недооцінювати ефективність цієї тактики, особливо, коли йдеться про вплив на Трампа. А наскільки вона спрацює цього разу – побачимо.
