Ефект Федорова: як відставка голови Міноборони створила нове опозиційне обличчя
Звільнення Михайла Федорова з Міністерства оборони не просто спровокувало нову хвилю вуличних і мережевих протестів, а й запустило нові тектонічні зсуви в українській політиці. Що насправді стоїть за цим рішенням президента – спроба вгамувати конфлікт у військовій верхівці чи страх перед політичною конкуренцією?
Технолог, який став занадто популярним
Шлях Михайла Федорова у великій політиці виглядає як класичний голлівудський сюжет: від молодого маркетолога, який у 2019 році прийшов будувати цифрову кампанію Володимира Зеленського, до архітектора «держави в смартфоні». Тривалий час він залишався головним постачальником позитивних новин для президента та улюбленцем публіки.
Проте справжній злам стався тоді, коли Федорова перевели в Міністерство оборони. В уряді, де бракувало чіткого бачення, він виявився єдиним керівником із системною «візією війни». Його ставка на технології дала очевидні результати, які зафіксували експерти:
Досягнення технологічної ініціативи ЗСУ: Україна масштабувала удари по тилових містах РФ, взяла під вогневий контроль окупований Крим та логістичну трасу так звана «Новоросія».
Системні реформи: Запроваджено мобілізаційну реформу та ротаційну систему, яку тривалий час просували аналітики зокрема, Дослідницько-аналітична група Infolight.Ua.
Федоров сформував образ ідеального реформатора для електорату «за реформи і мир, але з перемогою»: молодий, компетентний, незаплямований у корупційних скандалах минулого, простий на вигляд айтішник, що розмовляє мовою результатів. Його ідеї однаково відгукувалися як у військового в окопі, так і в цивільного в тилу. Федоров уособлює собою людину, ідеї якої міг би підтримати і військовий на фронті, і ухилянт у квартирі: воювати треба не гарматним м’ясом, а технологіями та безпілотниками.
Закулісний конфлікт: чому Банкова обрала генералітет?
Раніше Федоров, як людина з оточення Зеленського, навіть розглядався як головний кандидат на посаду керівника Офісу Президента. Він пропонував радикальні та навіть революційні кроки: тотальне перезавантаження ДБР, відкритий конкурс на посаду генерального прокурора та заміну всіх заступників в ОП. Для нинішньої владної вертикалі такі ідеї виявилися надто небезпечними.
Замість крісла голови ОП Федоров отримав Міноборони, де одразу зіткнувся із жорсткою протидією.
Між цивільним міністром-технократом та Головнокомандувачем ЗСУ Олександром Сирським виникло принципове розходження у баченні стратегії ведення війни. Володимир Зеленський прямо пояснював депутатам, що не може допустити війни всередині оборонного блоку: «По-хорошому треба міняти обох. Але одночасно я цього зробити не можу». Президент обрав збереження звичної військової вертикалі.
До того ж у Федорова були й очевидні слабкі місця. За час перебування на посаді він не встиг системно подолати зловживання в ТЦК та так звану «бусифікацію», а також змушений був реагувати на медійні скандали навколо окремих військових підрозділів (як-от полк «Скеля» чи командира бригади «Анна Київська».
Проте ключовим фактором, зазначають аналітики, стала хронічна нелюбов Банкової до підлеглих із занадто високим особистим рейтингом. Популярність Федорова почала загрожувати внутрішньополітичному балансу.
Федоров як новий символ протесту
Звільнення Кабміну та відставка міністра оборони стали лише тригером. Насправді українське суспільство вже тривалий час акумулювало невдоволення, і йому був потрібен раціональний привід для виходу емоцій.
Масштаб підтримки Федорова здивував багатьох. На мітинги на його захист вийшли не лише його звичні прихильники, а й представники громадянського суспільства та традиційно критично налаштована до влади опозиція (включаючи прихильників Петра Порошенка). Це свідчить про унікальний політичний прецедент: Федоров став точкою консенсусу для абсолютно різних таборів.
Сам ексміністр після звільнення повівся не як слухняний технократ, а як зрілий політик: публічно відзвітував перед громадянами, розповів про корумпованість вищого військового чиновництва та використав чітку патріотичну риторику.
Хоча дехто навіть у цьому публічному конфлікті не поспішає вірити в нового «діджиталізованого месію» опозиції і переконаний, що Федоров – це довгостроковий проєкт самої Банкової, покликаний імітувати опозиційність, щоб роздробити електоральне поле реальних конкурентів влади (Залужного, Порошенка, Притули).
Однак, в політиці часто особисті амбіції не дозволяють крутити такі оборудки. Політичні амбіції та величезна народна підтримка не дозволять Федорову залишатися в тіні. Відчувши власну політичну вагу, він скоріше за все, готовий грати в самостійну гру, якщо Зеленський йому не запропонує доброї посади.
Михайло Федоров успішно конвертував свій статус технократа у капітал публічного політика. Він отримав унікальний шанс стати новим, сучасним обличчям української опозиції та очолити протестний рух.
Ситуація з протестами і Федоровим продемонструвала декілька вагомих висновків. Федоров отримав шанс стати новим опозиційним обличчям та обличчям протесту. А Зеленський не поспішає враховувати думку протестувальників, як це трапилося минулого року з протестами за НАБУ. Це помітили і громадяни, і військові. Для воюючої країни це є небезпечним сигналом, який засвідчує, що мирні протести не змушують владу дослухатися.
Автор: Валерій Майданюк
