Втрачена перемога Міжмор’я

Три з половиною століття тому, об’єднанні військові сили народів Міжмор’я – українців, кримських татар, поляків та румунів здобули грандіозну перемогу над загарбницьким московським військом. Проте, інспірувавши внутрішні інтриги між переможцями, Москва перетворила нашу перемогу на поразку та руїну та продовжує використовувати цю підступну тактику й сьогодні.

Удар Міжмор’я по Москві

Після смерті Б. Хмельницького та зречення влади його слабоумним 16-річним  сином Юрієм, гетьманську булаву взяв керівник Генеральної канцелярії Іван Виговський, який був правою рукою Богдана. Іноземні посли, називали Виговського канцлером Війська Запорозького. Виговський був неоднозначною фігурою, починаючи від шляхетного походження до компромісного ставлення до Польщі, чого не всі козаки могли зрозуміти.

Гетьман невдовзі відчув все лицемірство «православного союзника»: військової допомоги Москва не надавала, а натомість втручалася у внутрішні справи гетьманату й підтримувала заколотників, які претендували на булаву. У такій ситуації Виговський міняє зовнішню політику. Оскільки союзницькі зобов’язання Москва грубо порушила, гетьман уклав з Річчю Посполитою Гадяцьку угоду 1658 року. На її підставі Україна (Велике князівство Руське) мала входити до Речі Посполитої як рівноправний член конфедерації.

Москва не збиралася просто так відпускати «молодшого брата», і у 1659 році 100-тисячна московська армія князя Трубецького, випалюючи українські села та міста, вирушила упокорювати Україну. Цар називає Виговського «зрадником» а народ закликає до повстання. Гетьман відповідає універсалом, в якому звинувачує царя в намаганні ліквідувати козацькі вольності. Загарбників вдалося затримати під Конотопом, де 4 000 козаків мужньо витримували двомісячну  облогу. Виговський з татарськими та польськими союзниками вирушив визволяти Конотоп.  Армія з 17 тисяч козаків, 40 тисяч кримських татар, та близько 4 тисяч польських та валахських ландскнехтів являла собою справжню коаліцію народів Міжмор’я, яка виступила проти загарбницьких намірів Москви.

Гетьман розробив хитру тактику битви і московське військо, потрапивши у підготовлену пастку, опинилося в трясовині, де й втратило кінноту, артилерію і близько 30 тис. загиблими. У Москві  розгром у «Конотопському котлі» спричинив паніку. Російський історик С. Соловйов описує реакцію царя на цю звістку: «Цвіт московської кінноти, загинув за один день. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. За государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу». Між іншим, це була єдина в історії велика битва між українцями та росіянами, і московити її програли.

Використані патріоти

 Проте, Москва завжди захоплювала Україну не перемогою у битві, а інтригами та обманом. Блискуча перемога над московським військом так і залишилася змарнованим шансом скинути ярмо Переяславської ради. Через несподівані повстання невдоволених полків, Виговський не зміг здійснити походу на Москву, що дало можливість московським військам відновитися й перемогти гетьмана руками козаків. Промосковсько налаштовані кола старшини саботували війну, бо на їхню думку Виговський «продав Україну полякам».

Антигетьманське повстання почалося під формальним лідерством сина Богдана Хмельницького – Юрія – «легітимного» гетьмана, але за його спиною стояли досвідчені полковники Іван Богун та Іван Сірко, які будучи народними героями та справжніми моральними авторитетами, відіграли роль «корисних ідіотів» у цій історії. Не те, щоб в полковників не було причин усунути від влади неідеального та неоднозначного Виговського, проте в історії нашої державності таке революційне прагнення відіграло фатальну роль.

Після Конотопської битви, в якій вагому роль відіграли татарські союзники, Сірко, який як казали в народі, навіть уві сні різав татар, сплюндрував степовий Крим. Татарські орди змушені були повернутися на оборону півострова. Найгострішою причиною козацьких виступів став Гадяцький договір з Польщею, адже союз з поляками після багаторічної війни проти Польщі викликав народне невдоволення. Та й сама Річ Посполита не мала наміру дотримуватися угоди, прагнучи урізати права Гетьманщини, пропонуючи їй автономію, що викликало вкрай негативну реакцію козацької еліти.

У козацтва та вихідців зі шляхти, яким був Виговський, часто були різні пріоритети і цілі. Виговського козаки недолюблювали за шляхетство, а він недолюблював козацькі маси за анархічність. Попри народні легенди, запорожці часто відігравали деструктивну роль в історії і в Україні тривала постійна боротьба між гетьманами та запорожцями. Гетьмани хотіли централізованої держави та дисципліни, а для козаків важливішими були вольності. Козакам цікавіше було йти в морські походи на багаті чорноморські міста, аніж воювати проти поляків під Збаражем. Тому січовики нерідко використовували Москву для ослаблення гетьманської влади, за принципом: Москва далеко й не надто впливає на козацькі свободи, а гетьмани були близько й прагнули поставити козацтво на службу Гетьманщині.

В 1659 році за підтримки Москви на Правобережній Україні розпочалося народне повстання проти Івана Виговського, очолюване Іваном Богуном. Об’єднані сили московського воєводи  Ромодановського, козацьких полків Богуна та запорожців Сірка розгромили під Лубнами і Лохвицею військо козаків вірних Виговському. За деякими даними, у цій взаємній боротьбі загинуло близько 50 тисяч українських козаків.  

Зазнавши поразки, гетьман закликав на допомогу кримських татар, які були розбиті військами Сірка та Богуна. Війни на два фронти, проти московських військ та бунтівних козацьких полків Виговський не витримав і, не бажаючи подальшого кровопролиття, після чорної ради з козаками склав булаву. На його місце обрали Юрія Хмельницького, котрий під тиском Москви підписав договір що перетворював Україну в автономну одиницю у складі Московського царства причому ця автономія постійно скорочувалася.

Козацький урок нащадкам

До сьогодні в українців немає однозначної думки: хто в тій історичній ситуації був правий, а хто – ні. Гетьманщиною правив неідеальний правитель, який викликав дедалі більше невдоволення народу, на фоні війни з Москвою. Виговський походив із шляхти, представляв елітарні кола  суспільства та був віддаленим від простолюду. До того ж – співпрацював з непопулярними тоді партнерами – татарами й Річчю Посполитою, прихід яких на українські землі, викликав неприйняття.

Однак гетьман хотів зміцнення української держави, і як досвідчений політик, розумів більшу загрозу з боку деспотичної Московії, аніж з боку шляхетської республіканської Польщі, політичні традиції якої, були йому близькими. Якщо для державної незалежності доводилося співпрацювати зі шляхтою чи  терпіти татар – найкращої кінноти того часу – Виговський пішов на такі жертви. Водночас народні ватажки Сірко та Богун також були чесними патріотами, які хотіли справедливості в країні, і ніхто з них не був агентом Кремля, але так склалося, що в кінцевому результаті їхню турботу про український народ використала для свого зиску Москва.

Цей досі не вивчений урок історії через 361 рік по тому знову постав перед українцями, які опинилися в подібній ситуації вибору між не ідеальною своєю владою і чужою московською. І знову як в часи Гетьманщини дуже тонка межа між справедливими вимогами народу до влади та провокаціями спецслужб РФ щодо дестабілізації ситуації в Україні.

Водночас, втрачена перемога після Конотопської битви невдовзі призвела до повільного занепаду Гетьманщини, Речі Посполитої та Кримського ханства, які не зуміли побачити зростаючої московської загрози зі сходу і були надто зайняті взаємними війнами. Зрештою, від взаємної ворожнечі народів Міжмор’я здобула користь лише Москва, яка невдовзі захопила і Україну, і Крим і знищила та розділила Річ Посполиту.

Автор: Валерій Майданюк