П’ять польсько-українських ударів по Москві
Українці з поляками не завжди воювали між собою, а досить часто були союзниками. Українці не раз виступали з поляками пліч-о-пліч проти ворогів і навіть мали з десяток спільних великих перемог. Одним з таких ворогів часто була Московія, яка в минулому добре засвоїла уроки польсько-українського воєнного братерства.
Як українці та поляки призначали російських царів
Життя в єдиній польсько-литовській державі сформувало в українців негативне ставлення до Московії, яка зазіхала на слов’янські землі, до того ж, підбурювала татар до нападів на Україну, що входила до Речі Посполитої. У 1602 році до Києвo-Пeчeрськoго мoнaстиря прибув чоловік, який представлявся цaрeвичем Дмитром – останнім з династії Рюриковичів, сином Iвaнa Грoзнoгo і законним царем (згодом прозваний Лжедмитрієм І). Польський король та українські магнати побачили в цьому можливість контролю над агресією зі сходу. У 1604 році 15 тисячна армія козаків і поляків з Лжедмитрієм вирушила продемонструвати московитам своє бачення «легітимності» і під Новгород-Сіверським розгромила 50 тисячне московське військо. Після переходу більшості московських військ на бік Лжедмитра, він посідає московський трон.
Після вбивства у Москві Лжедмитра І, у Польщі з’явився новий претендент на московський престол, – так званий Лжедмитро ІІ, який стверджував, нібито тоді вбили іншого чоловіка. У 1608 році війська польських князів та 10 тисяч запорожців розбивають під м. Болоховим московське військо та захоплюють Ярославль і Володимир-на-Клязьмі. Під командування українського шляхтича О.Лісовського, об’єднані польсько-українські сили завдали ряду поразок московитам. А в 1610 р. у битві під Клушиним семитисячне українсько-польське військо розгромило 35 тисячну московську армію. Польсько-українські війська контролювали міста Смоленськ, Козельськ, Калугу, Можайськ та всю центральну Московію, поки цар заперся у столиці. Анархія, яка після цього розпочалася в Москві, привела до влади так звану «Семибоярщину», на запрошення якої, польсько-український гарнізон під командуванням Станіслава Жолкевського захопив та спалив місто і два роки контролював Москву. Новим московським царем було призначено польського королевича Владислава. Якщо росіяни люблять хвалитися, нібито «Москва ніколи не була взята ворогом, ні французами, ні німцями», то українці та поляки легко взяли її як військовий трофей.
Похід Сагайдачного на Москву
Польсько-московська війна спричинила руїну і смуту в Московії, яка фактично була розірвана між шведами, поляками, татарами, повстанцями та самозванцями, і в цей період була напрочуд мирною щодо сусідів. У 1618 році польське військо королевича Владислава зазнавало труднощів через втрату Москви та дезертирство жовнірів. Аби врятувати королевича, за допомогою звернулися до українських козаків, які й зіграли визначальну роль у московській кампанії 1618 року.
20-тисячне військо запорозького Петра Сагайдачного, взяло ряд московських міст та 20 фортець, й розбило ополчення російського національного героя воєводи Пожарського, об’єднавшись з польським військом королевича Владислава. Перед штурмом Москви запорожці змагалися з московитами у індивідуальних поєдинках, в ході яких, козаки втратили лише одного побратима, московити ж – сотню «богатирів». Сам Сагайдачний у поєдинку вдарив булавою по голові царського стольника Михайла Бутурліна, родич якого пізніше диктуватиме Б.Хмельницькому «Березневі статті».
У Москві почалася паніка, – українці та поляки обложили місто і почали штурм. Козаки вже виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, але на прохання московитів про мир, польським Сеймом та Сагайдачним було вирішено припинити війну. Дeулинським пeрeмир’ям 1618 р., Речі Посполитій вдaлoся пoвeрнути Смoлeнськ, Чeрнiгiв тa Сiвeрщину.
«Смоленськ наш!»
У 1632 р. Московія, скориставшись смертю польського короля та участю Речі Посполитої у Тридцятилітній війні, порушила перемир’я й напала на Польщу. Московські ополченці взяли в облогу Смоленськ, а її союзником виступила Туреччина, яка хотіла помститися за поразку під Хотином. У битвах на Дністрі польсько-козацьке військо оперативно розгромило османів, а поляки та запорожці, очолювані гетьманом Тимофієм Орендаренком, форсували Дніпро та оточили московитів, загнавши їх у пастку. Частина запорожців, тим часом, нейтралізували московські фортеці Можайськ та Ржев.
У 1634 році польсько-українське військо змусило капітулювати під Смоленськом московську армію воєводи Шеїна. На знак ганьби, московити виходили з оточення під шибеницею, а союзники захопили 118 гармат – колосальна кількість для того часу. Москва знову була примушена відмовитися від загарбницьких планів щодо об’єднаних сил українців та поляків.
Конотопська битва
Після руйнівної українсько-польської війни 1648-1657 років та укладення угоди з Москвою, новий гетьман Іван Виговський невдовзі відчув все лицемірство та облудність «православного союзника». Гетьман спробував «перезавантажити» польсько-українські відносини у вигляді Гадяцької угоди, за якою Україна, разом з Литвою та Польщею формували рівноправну Річ Посполиту. Однак, Москва не збиралася просто так відпускати «молодшого брата», і у 1659 році 100-тисячна московська армія князя Трубецького, випалюючи українські села та міста, вирушила упокорювати Україну. Загарбників вдалося затримати під Конотопом, де 4 000 козаків полковника Гуляницького мужньо витримували двомісячну облогу. Виговський вирушив визволяти Конотоп. До 17 тисяч козаків Виговського приєдналися три тисячі польських добровольців і татари.
Гетьман розробив хитру тактику битви і московське військо, потрапивши у підготовлену пастку, опинилося в трясовині, де й втратило кінноту, артилерію і близько 30 тис. загиблими. У Москві розгром у «Конотопському котлі» спричинив паніку. Російський історик С. Соловйов описує реакцію царя на цю звістку: «Цвіт московської кінноти, загинув за один день. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. За государевим указом люди всіх чинів поспішали на земляні роботи для зміцнення Москви. Ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу». Між іншим, це була єдина в історії велика битва між українцями та росіянами (які становили більшість у арміях), і московити її програли. Москва завжди захоплювала Україну не перемогою у битві, а інтригами та обманом.
У радянські часи про Конотопську битву було заборонено говорити, адже ця подія, що відбулася через п’ять років після Переяславської ради, не відповідала міфу про «споконвічне прагнення українського народу до возз’єднання з російськими братами».
«Диво під Замостям»
У 1920 році російські більшовики всерйоз прагнули перенести комуністичну революцію в Західну Європу, а Червона армія М.Тухачевського оголосила похід на Берлін та Париж. «Дорога до світової пожежі веде через труп Польщі», – твердив Тухачевський. За цих умов, єдність і бойове побратимство українців і поляків, втілилися в міждержавній угоді Пілсудського та Петлюри, яка передбачала боротьбу проти більшовиків. «Відбувається боротьба за нашу і вашу свободу. Я переконаний, що порозуміння між Українською й Польською республіками принесе славу і добробут обом народам» – говорив Пілсудський.
Під Замостям, відбулася найбільша битва кавалерії ХХ століття, в якій 6-та дивізія УНР генерала М. Безручка та два польські полки відбивали атаки 16-тисячної кінної армії Будьонного. Ці події дозволили Пілсудському перегрупуватися й підготуватися до оборони Варшави. Саме дивізія Безручка завдала смертоносний фланговий удар військам Тухачевського, першою прорвала фронт, і український генерал фактично став рятівником польської столиці. Ця битва ввійшла у список 18 найбільш видатних переломних битв у світовій історії а українські й польські війська врятували Європу від більшовицької навали.
Використовуючи інтриги й політику «розділяй та владарюй», Москві пізніше вдалося розділити та заволодіти українськими та польськими землями, і в наш час Кремль не відмовився від цих планів. Проте історичні приклади успішного польсько-українського військового співробітництва демонструють ефективний шлях «примушування Москви до миру».
Так само й сьогодні формування нового геополітичного союзу на теренах між Балтійським та Чорними морями здатне надовго відбити бажання в росіян пхати свої закривавлені лапи до вільних європейських країн.
Автор: Валерій Майданюк
