Київ – Львів, жовтень, 2026
Чергове загострення міждержавних відносин через рішення Львівської обласної ради щодо вшанування Української повстанської армії, постаті Романа Шухевича та українського визвольного руху виявило глибоку асиметрію у сприйнятті спільного минулого. У той час як українське суспільство вбачає у вшануванні воїнів УПА природну реалізацію суверенного права на пам’ять, польський політичний мейнстрим використав це рішення як привід для інформаційного та політичного тиску.
Відносини Києва та Варшави, питання національної ідентичності й вплив історичної пам’яті на міждержавний діалог обговорили під час засідання Українського безпекового клубу на тему «Право на власну пам’ять: національна ідентичність, діалог із сусідами та російський чинник».
У дискусії взяли участь депутат Львівської обласної ради та директор Меморіально-пошукового центру «Доля» Святослав Шеремета, керівник Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA Юрій Гончаренко, економіст і президент Міжнародного інвестиційного офісу Роман Матис, історик і президент БФ «Літопис УПА» Микола Посівнич, а також Тарас Радь — політолог і військовослужбовець. Модератором заходу виступив політолог Валерій Майданюк.
Захід організували Український безпековий клуб (УБК) спільно з ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні та Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA.
Рішення Львівської обласної ради та реакція Польщі: що не так?
20 жовтня 2026 року Львівська обласна рада проголосила 2027-й роком Романа Шухевича, Української повстанської армії та Олега Ольжича. Того ж дня надійшла реакція з Польщі: міністр оборони Владислав Косіняк-Камиш назвав це рішення «неприйнятним», а прем’єр-міністр Дональд Туск — «самогубною тактикою».
Депутату Львівської обласної ради та директору Меморіально-пошукового центру «Доля» Святославу Шереметі заборонили в’їзд до країн Шенгенської зони на п’ять років. Про це 21 жовтня в соцмережі X повідомив міністр внутрішніх справ та адміністрації Польщі Марцин Кервінський. «На вимогу Радослава Сікорського С. Шеремету внесено до реєстру небажаних осіб із забороною в’їзду до Шенгенської зони та перебування в ній строком на п’ять років — до 20 жовтня 2031 року», — йдеться в повідомленні.
Рішення Львівської обласної ради ґрунтується на практиці місцевого самоврядування та, за словами Шеремети, не має антипольської спрямованості. Свою позицію він обґрунтовує, зокрема, документальною хронологією подій Другої світової війни.
«Нашим рішенням ми хотіли вшанувати пам’ять борців за волю та незалежність України. Тих, хто боровся за волю та незалежність України, тих, хто зробив значний внесок у те, щоб Україна була незалежною державою… Роман Шухевич очолив Українську повстанську армію у листопаді 1943 року. Відповідно до рішення надзвичайного збору Організації українських націоналістів, він став головним командиром УПА і відбулося об’єднання усіх повстанських загонів під одне командування… Роман Шухевич очолив Українську повстанську армію вже після того, як основний вир подій Волинської трагедії відбувся».
Експерт наголошує, що українські дослідники та посадовці послідовно дотримуються принципу невтручання у внутрішньополітичний простір сусідніх держав і не висувають претензій щодо вшанування в Польщі діячів Армії Крайової чи Батальйонів Хлопських, представники яких були причетні до злочинів проти українського цивільного населення.
На прикладі пошукових робіт у Люблінському воєводстві дослідник продемонстрував складність і неоднозначність спільного минулого:
«Під час експедиції у Ласкові вдалося відшукати місце масових поховань українців, які були вбиті 10 березня 1944 року підрозділом Армії Крайової та Батальйонів Хлопських. Звичайно, нам як українцям це не подобається, але ми ніколи не робили заяв чи не вказували нашим сусідам, яким чином вшановувати і ставитися до своєї історії. І хотілося б, щоб була аналогічна взаємність і до нас».
«Вибачаємо і просимо вибачення»: чи втратила актуальність ця формула?
Протягом трьох десятиліть міждержавний порядок денний спирався на формулу «вибачаємо і просимо вибачення». Проте в сучасному політичному контексті ця концепція, на думку учасників дискусії, ризикує перетворитися на інструмент висунення односторонніх претензій, за якого Україні відводиться роль сторони, що мусить постійно виправдовуватися за власну визвольну традицію.
Спільну окупаційну спадщину та причини кризи дипломатичної формули проаналізував історик, кандидат історичних наук і президент БФ «Літопис УПА» Микола Посівнич.
«Поляки, відновлюючи свою незалежність, фактично повели політику національної пам’яті. Українці, на жаль, не мали цього поняття національної пам’яті. Коли лише Віктор Ющенко прийшов до влади, це було окреслено тільки на локальну тему Голодомору… На жаль, (з польською стороною — ред.) ми вдалися до такої термінології, що просимо вибачення і вибачаємо. На жаль, це було інтерпретовано польською стороною в такому розумінні, що українці є німцями і вони мають вину перед поляками, а поляки — це є нація, яка є жертвою і українці винні перепросити. Тому в тому розумінні ми маємо чітко зрозуміти, що примирення чи польсько-українського діалогу буде дуже важко зробити, бо ми бачимо приклади 1993 року, 1998, 2003, 2008, 2013, 2018, 2023 років, коли польські вимоги йдуть в контексті їхньої державної політики і завжди йде нагнітання ситуації», — наголошує Микола Посівнич.
Він додає, що рівноправний діалог залишатиметься складним, доки польська сторона не буде готова до комплексного аналізу міжвоєнної політики щодо українців, зокрема подій, пов’язаних із Західноукраїнською Народною Республікою, пацифікацією та колонізацією.
Економічна анатомія тиску: аграрні субсидії ЄС та профіцит у 8,7 мільярда євро
Загострення дискусії навколо історичної пам’яті з боку польського політикуму має виразний макроекономічний підтекст, вважає економіст, правозахисник і президент Міжнародного інвестиційного офісу Роман Матис.
На його думку, наближення переговорів про секторальну інтеграцію України до ЄС спонукає Варшаву використовувати історичні претензії як інструмент протекціонізму, спрямований на збереження домінантних позицій Польщі в європейському аграрному секторі.
«Історія відносин України і Польщі не лише може стати предметом торгу, вона вже ним є приблизно з 2010 року… З моменту вступу до ЄС Польща отримала більше 161 мільярда євро дотацій. З 2021 по 2027 рік з фондів ЄС Польща повинна отримати 76 мільярдів євро дотацій, з яких 55 мільярдів євро — дотації для польських аграріїв. Хіба вони собі вороги, щоб відмовитися від такого «шматочка»?» — наголошує він.
Значний обсяг європейського фінансування, на думку експерта, пояснює, чому польські центристські та консервативні партії переймають ультранаціоналістичні гасла. Створення штучних перешкод у переговорних кластерах ЄС під приводом «історичних претензій» може бути способом домогтися тривалих перехідних періодів та обмежити доступ української агропродукції до ринку Євросоюзу.
Водночас наратив про «збитки», яких нібито зазнає Польща через український експорт, потребує зіставлення з реальними показниками двосторонньої торгівлі, які, за наведеними експертом даними, свідчать про значну економічну вигоду Польщі.
Характеризуючи стан торгівлі між країнами, Роман Матис навів такі показники експорту та імпорту:
«Експорт з України до Польщі у 2025 році склав 4,6 мільярда євро, а імпорт з Польщі в Україну — 13,4 мільярда євро. Польща в профіциті на 8,7 мільярда євро», — говорить Роман Матис.
Позитивне для Польщі сальдо двосторонньої торгівлі обсягом 8,7 мільярда євро свідчить про значні економічні вигоди, які польський бізнес отримує від торгівлі з Україною. Блокади кордонів і маніпуляції навколо історичної пам’яті можуть розглядатися як прояви протекціонізму, що суперечать логіці взаємовигідного партнерства. На переконання експерта, перенесення історичних суперечок на рівень керівництва урядів може бути зручним способом просування прагматичних інтересів у відносинах із Брюсселем.
Гібридний вплив Кремля: як штучні суперечки між союзниками створюють загрози для безпеки Європи
Історичні претензії та звинувачення щодо вшанування українських національних героїв можуть використовуватися для виправдання протекціонізму й політичного тиску. Керівник Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA Юрій Гончаренко під час аналітичної панелі розповів про механізми російського когнітивного впливу на європейський політикум, проаналізував ризики зміщення політичного мейнстриму в бік популізму та застеріг союзників від хибного відчуття безпеки в разі послаблення обороноздатності України.
Спроби перетворити реалізацію суверенного права України вшановувати воїнів визвольного руху на предмет міждержавного конфлікту, на думку учасників дискусії, можуть використовуватися для загострення суперечностей. Історичні претензії в такому разі стають інструментом політичної боротьби, що загрожує єдності коаліції держав, які протистоять російській агресії.
Характеризуючи російський вплив на європейську політику, очільник аналітичної групи зазначив:
«Щодо росії, то тут треба глянути трошки ширше: російський вплив відчувається не тільки в Польщі, а по всій Європі. Можна порівняти: мейнстримові політики зміщуються у бік популізму, як у Франції, Італії, Німеччині. Мейнстримом стають ті, хто прямо фінансувався росією або кому росія сприяла», — говорить Юрій Гончаренко.
На думку експерта, фінансова підтримка та пропагандистський вплив кремля на європейські політичні процеси створюють загрози не лише для дипломатичних позицій України, а й для стійкості європейської системи безпеки. Посилення позицій політичних сил, які сприяють реалізації інтересів агресора, може послаблювати західну солідарність і підривати спільні демократичні цінності.
Недооцінювання ролі України у стримуванні російської агресії, за словами учасників дискусії, створює хибне відчуття безпеки серед європейських партнерів. Послаблення української держави внаслідок внутрішньоєвропейських суперечок чи економічних блокад може посилити воєнну загрозу для країн-членів НАТО.
«Так, росія планує, і поляки мали б розуміти, що між війною у них і ними зараз стоїть Україна. Якщо Україна впаде, не дай Бог, то війна до них прийде майже миттєво», — нагадує він.
На думку експерта, посилення популістських тенденцій у європейській політиці створює сприятливі умови для подальшої агресивної політики росії. Збереження обороноздатності України та стійкості її інформаційного простору є важливими чинниками безпеки країн НАТО та східного флангу ЄС.
«Боротьба за дискурс» без відкладення до завершення воєнного стану
Сучасна міжнародна політика дедалі частіше ґрунтується на прагматичних інтересах, а поступки у питаннях національної ідентичності можуть сприйматися не як прояв доброї волі, а як ознака слабкості. Згода на зовнішній вплив на формування національного пантеону, на думку політолога та військовослужбовця Тараса Радя, не обов’язково зупинить тиск, а може створити передумови для нових поступок в аграрному, транспортному та енергетичному секторах під час переговорів про вступ до Євросоюзу.
«Поляки ведуть війну за дискурс з 2023 року, визначаючи правила гри, тоді як українці змушені постійно виправдовуватися і бути реакційними. Якщо ми поступимося історією визвольного руху, далі ми поступимося аграрним, транспортним та енергетичним сектором».
Замість постійно реагувати на претензії, українська дипломатія, на думку учасників дискусії, має активніше порушувати на міжнародному рівні питання історичної політики та захисту національних інтересів, зокрема у зв’язку з насильницькою полонізацією.
«Якщо Україна не навчиться випрацьовувати власну раціональну, прагматичну модель відстоювання власних інтересів, починаючи від гуманітарного блоку і закінчуючи економічним, безпековим блоком, то немає значення, куди ми будемо вступати — в Європейський Союз, в НАТО, двосторонні відносини з Польщею, Угорщиною, Румунією, з Молдовою та й зрештою з росією… Ми ніколи не зможемо відстояти якусь паритетність, рівноправність, якщо ми не випрацюємо як держава, як суспільство якийсь консенсус, загальні базові принципи і національний інтерес, що є червоними лініями для нас як держави і суспільства, і суспільства, де ми не можемо поступатись і торгувати», — говорить військовослужбовець.
Водночас, погоджується експерт, у будь-якому переговорному процесі можливі поступки, але вони не повинні відбуватися коштом національного суверенітету. Він вважає, що за умови рівноправного діалогу сторони могли б домовитися про перенесення дискусій щодо історичної політики на післявоєнний період.
«Якби діяла логіка рівноправних паритетних відносин, ми би просто домовилися, що історичну політику ми переносимо на післявоєнний час. Тобто ми домовляємося, що ми накладаємо мораторій і повертаємося до цього питання тоді, коли буде закінчена активна фаза російської агресії проти України. Але ми бачимо абсолютно діаметрально протилежну політику Варшави», — підкреслює Тарас Радь.
Суверенітет пам’яті
Право на власну історію є одним із ключових маркерів державного суверенітету. Як зауважив модератор дискусії, політолог Валерій Майданюк, спроби відмовитися від власного визвольного руху під зовнішнім тиском можуть послаблювати внутрішню консолідацію суспільства.
«Держава, яка не має власного погляду на історію, матиме проблеми з тим, що інші країни сформують його за неї. Якщо Київ і Варшава дозволять історичним конфліктам визначати сучасні відносини, це стане стратегічною помилкою, якою скористається кремль», – наголошує він.
Українська позиція, підкреслив Майданюк, полягає не в пошуку нових ворогів чи взаємних образах. Йдеться про право суспільства самостійно визначати свої цінності, пам’ятати героїв і жертв власної історії та будувати партнерство із сусідами на засадах рівності.
Для довідки. Аналітичний лонгрід підготовлено на основі матеріалів панельної дискусії «Право на власну пам’ять: національна ідентичність, діалог із сусідами та російський чинник», організованої Українським безпековим клубом (УБК) спільно з ГО «Фонд сприяння демократії» за підтримки Фонду Ганнса Зайделя в Україні та Дослідницько-аналітичної групи InfoLight.UA (жовтень 2026 року, м. Київ).
