Польсько-українська історична війна, як вдалий кремлівський проект. Що можна зробити для його подолання?
Москва, яка в минулому Москва добре засвоїла уроки польсько-українського воєнного братерства, сьогодні не даремно боїться партнерства України та Польщі та робить все можливе, щоб посварити українців з поляками і не допустити їхнього воєнно-стратегічного об’єднання.
П’ять польсько-українських ударів по Москві
В XVII столітті баланс сил в Східній Європі був настільки відмінним від сучасності, що українці та поляки призначали на власний розсуд московських царів. А Москва ледве не втратила незалежності і мала всі шанси бути приєднаною до Речі Посполитої. У 1604 році 15 тисячна армія козаків і поляків на чолі з “легітимним царем” Лжедмитром вирушила продемонструвати московитам своє бачення «легітимності» і під Новгород-Сіверським розгромила 50 тисячне московське військо. Після переходу більшості московських військ на бік Лжедмитра, він посідає московський трон.
Після вбивства Лжедмитра І, у Польщі з’явився новий претендент на московський престол, – так званий Лжедмитро ІІ, який стверджував, нібито тоді вбили іншого чоловіка. Польсько-українські війська контролювали міста Смоленськ, Козельськ, Калугу, Можайськ та всю центральну Московію, поки цар заперся у столиці. Анархія, яка розпочалася в Москві, привела до влади так звану «Семибоярщину», на запрошення якої, польсько-український гарнізон під командуванням Станіслава Жолкевського захопив та спалив місто і два роки контролював Москву. Московським царем було призначено польського королевича Владислава. Якщо росіяни люблять хвалитися, нібито «Москва ніколи не була взята ворогом, ні французами, ні німцями», то українці та поляки легко взяли її як військовий трофей.
У 1618 році 20-тисячне військо запорозького Петра Сагайдачного вирушило на Москву і разом з польським військом королевича Владислава розбило ополчення російського національного героя воєводи Пожарського. У Москві почалася паніка, – українці та поляки обложили місто і почали штурм. Козаки вже виламали Острожні ворота і почали дубовими колодами вибивати Арбатські, але після прохання московитів про мир, Дeулинським пeрeмир’ям 1618 р., Речі Посполитій було пoвeрнуто Смoлeнськ, Чeрнiгiв тa Сiвeрщину.
У 1634 році польсько-українське військо змусило капітулювати під Смоленськом московську армію воєводи Шеїна. На знак ганьби, московити виходили з оточення під шибеницею, а союзники захопили 118 гармат – колосальна кількість для того часу. Москва знову була примушена відмовитися від загарбницьких планів щодо об’єднаних сил українців та поляків.
У 1659 році українці та поляки завдали поразки 100-тисячній московській армії під Конотопом. У Москві розгром у «Конотопському котлі» спричинив паніку. Російський історик С. Соловйов описує реакцію царя на цю звістку: «Цвіт московської кінноти, загинув за один день. У жалібній одежі вийшов цар Олексій Михайлович до народу й жах охопив Москву. Ходила чутка, що государ від’їжджає за Волгу». Між іншим, це була єдина в історії велика битва між українцями та росіянами, і московити її програли. Москва завжди захоплювала Україну не перемогою у битві, а інтригами та обманом.
У 1920 українці та поляки зупинили більшовицькі російські орди в битві, яка увійшла в історію під назвою «Диво під Замостям». Саме тут відбулася найбільша битва кавалерії ХХ століття, в якій 6-та дивізія УНР генерала М. Безручка та два польські полки відбили атаки 16-тисячної кінної армії Будьонного. Ці події дозволили Пілсудському перегрупуватися й підготуватися до оборони Варшави. Саме дивізія Безручка завдала смертоносний фланговий удар військам Тухачевського, першою прорвала фронт, і український генерал фактично став рятівником польської столиці. Ця битва ввійшла у список 18 найбільш видатних переломних битв у світовій історії, а українські й польські війська врятували Європу від більшовицької навали. Тож історичні приклади успішного польсько-українського військового співробітництва демонструють ефективний шлях «примушування Москви до миру».
Хто хоче нас посварити?
Під час російської агресії на Донбасі, Польща та країни Балтії всебічно підтримали Україну, а у вересні 2014 року було створено спільний військовий підрозділ – литовсько-польсько-українську бригаду (LITPOLUKRBRIG), в рамках якої, військові трьох країн мають брати участь у спільних військових навчаннях, а пізніше, цілком можливо – і в операціях. В Москві відчули небезпеку створення нового польсько-українського союзу, і почали вживати контрзаходів.
З 2014 року в Польщі помітно стрімкий сплеск антиукраїнської риторики, почастішали напади на українських робітників, а українофобські заяви почали озвучувати впливові польські політики. В Україні ж зросла кількість антипольських публікацій у пресі, а дехто вже навіть говорить про зазіхання поляків на українські Волинь і Галичину. Шовіністичні сили почали спекулювати на болючих сторінках спільної історії, а найбільш радикальні з них – попереджають про близький конфлікт у недалекому майбутньому. У відповідь на шовіністичні провокації дедалі більше громадян обох країн вже готові вбачати один в одному історичних ворогів.
Для громадськості не таємниця, що найактивніші польські українофоби де-факто перебувають на утриманні Москви. Зокрема, низку антиукраїнських акцій у Польщі організував громадянин Білорусі Олександр Усовський, який отримував за цю діяльність гроші від голови сумнозвісного «Інституту країн СНД» Костянтина Затуліна. На створення громадської організації, яка просуває ідеї «русского мира» у Східній Європі, було виділено бюджет у 42 тисячі євро на місяць. Між іншим, і в Україні найбільш активними критиками Польщі часто виявляються ті самі сили, які виступали проти українського видобування сланцевого газу, підігруючи російському «Газпрому».
Початок польсько-української інформаційної війни напрочуд несподівано синхронізований з активною фазою російської агресії на Донбасі. Антиукраїнські настрої серед польських шовіністичних політиків, які у розпалі російської агресії розпочали історико-пропагандистські атаки на Україну, почали ставити під загрозу добросусідство обох держав та саму ідею Міжмор’я, основоположниками якої можуть стати лише Україна та Польща. Через інспіровані Кремлем історичні суперечки, дві стрижневі держави потенційного Балто-Чорноморського союзу можуть банально розсваритися між собою на ґрунті давніх історичних образ, і антиросійського блоку в Східній Європі не буде створено.
Маючи такий ефективний козир у рукаві, як польську антиукраїнофобію, Кремль може підвищувати градус та загострювати міжетнічний конфлікт між українцями та поляками, якщо співпраця між обома цими країнами набуватиме загрозливих для Москви форм. Москва вміло використовує принцип «поділяй і владарюй», а поляки й українці будуть ворогувати один з одним так само, як у ХVII столітті, коли україно-польський конфлікт став засобом утвердження Російської імперії на руїнах Гетьманщини та Речі Посполитої. Сьогодні Москва дуже багато робить для повторення цієї трагічної історії у ХХІ столітті.
Як нам зберегти дружбу?
Поки взаємні польсько-українські закиди не набули ширшого масштабу і поки ще не стало запізно, раціонально-мислячим представникам обох народів слід керуватися кількома компромісними формулами, орієнованими на консенсус. Однією з таких має бути припинення боротьби з мертвими.
Формула 1. «Історія – справа минулого»
Як би не було сумно українцям чи полякам від того, що у минулому столітті між деякими польськими та українськими формуваннями були конфлікти, але це не може визначати наші взаємини у ХХІ столітті. В сучасному світі перемагають ті нації, які співпрацюють, а не воюють. Якби японці згадували американцям бомбардування Хіросіми та Нагасакі (хоч якою болючою буває історія), американці б не інвестували б у японську економіку, а японці б не стали лідерами на автомобільному ринку США, як і не стали лідерами світових технологій у ХХ столітті. Тому, щоб не повторити катастрофічні історичні помилки, слід шукати миру та партнерства між країнами, а не «воювати з померлими».
Формула 2. «Разом ми сильніші»
Другою ключовою формулою польсько-українського консенсусу має бути усвідомлення необхідності сьогоднішнього партнерства на фоні спільних загроз як Європі, так і демократії з боку Кремля. Як і розуміння того, кому вигідна польсько-українська ворожнеча. Мислячі кола польської та української інтелігенції, зокрема Єжи Гедройць та Юрій Липа, розуміли, що обом народам слід забути столітні образи й об’єднати зусилля в боротьбі проти більш небезпечних загроз. Адже в минулому зиск від польсько-українського протистояння отримували лише сусіди, зокрема Росія, яка і сьогодні поставила за ціль повернути під свій контроль Центрально-Східну Європу.
Основою державної політики обох країн повинно стати згладжування історичних гострих кутів, інформування населення про кремлівські провокації, а також вироблення спільної позиції представників обох країн щодо актуальних політичних та історичних тем, які мали б об’єднувати народи, а не роз’єднувати. Дуже важливо, щоб міністри та впливові політики, які «викопують померлих», несли моральну та електоральну відповідальність за розпалювання українсько-польської міжнаціональної ворожнечі. Нині кожен, хто виступає проти України в Польщі, грає на користь Кремля, і те саме стосується й українців. Показово, що активно витягувати на поверхню столітні польсько-українські образи почали саме тоді, коли обидві країни почали обговорювати ідею створення оборонного союзу проти російської агресії – Міжмор’я, у складі України, Польщі та країн Балтії.
Як засвідчує історія, непорозуміння та війни українців з поляками і в XVII, і ХVIII, і в ХХ століттях завершувалися поразкою обох країн і потраплянням під владу сильніших сусідів. Проте історичні приклади успішного військового співробітництва та польсько-українських перемог засвідчують, що разом Україна та Польща можуть давати відсіч найсильнішим імперіям та бути надійними гарантами безпеки в Європі
Автор: Валерій Майданюк
