Скандал, роздмуханий польськими політиками навколо рішення Львівської облради про вшанування УПА та Романа Шухевича, оголив критичні проблеми в комунікації української влади з регіонами та її готовність поступатися перед неприйнятними вимогами сусідньої держави. Те, що в інших обставинах на Заході могли б розцінити як політичний шантаж, втручання у внутрішні справи та спробу нав’язати Україні чужу волю, цього разу стало приводом для тиску на українську владу.
Однак за суперечкою про історичну пам’ять приховується значно важливіше питання: чи має Україна право самостійно вирішувати, кого вшановувати у власній історії, чи її політика пам’яті дедалі більше визначатиметься вимогами сусідніх держав? І хто зрештою отримає найбільшу вигоду від нового витка українсько-польського протистояння?
Історичне рішення, яке перетворили на політичний скандал
Рішення Львівської обласної ради щодо вшанування Романа Шухевича саме собою не є чимось безпрецедентним. Українські регіональні органи влади вже неодноразово проголошували роки його пам’яті. 28 листопада 2006 року відповідне рішення ухвалила Тернопільська обласна рада, наступного дня до неї долучилася Львівська. 6 березня 2007 року аналогічний крок зробила Волинська обласна рада. У 2017 році до цієї практики повернулися Рівненська та Львівська обласні ради. Тепер, 20 жовтня 2026 року, Львівська облрада знову ухвалила рішення про вшанування Шухевича, проголосивши 2027-й роком його пам’яті.
Отже, йдеться не про раптову провокацію, а про продовження практики, яка існувала в українському політичному житті роками. Ба більше, рішення Львівської облради вписується в ширший контекст державної політики пам’яті. Верховна Рада України закликала вшанувати пам’ять низки діячів національно-визвольного руху, серед яких були керівники ОУН та УПА, а також Роман Шухевич, якого парламент характеризує як військового, державного, громадського і політичного діяча, головнокомандувача та генерал-хорунжого УПА, борця за незалежність України у XX столітті. У відповідних ініціативах ішлося також про випуск пам’ятних монет і поштових марок.
Тому особливо дивною виглядає реакція українських політиків, які накинулися на львівських депутатів, ніби ті самовільно перетнули якусь заборонену межу. Якщо український парламент визнає необхідність ушанування діячів визвольного руху, то чому рішення місцевої ради, ухвалене в межах цієї політики, раптом стає загрозою для міжнародних відносин? Така непослідовність не лише підриває довіру до державних інституцій, а й створює враження, що українська влада сама не розуміє, яких історичних та ідейних принципів дотримується.
Гра в доброго і злого бандита
Ситуація з польськими претензіями на право визначати кого Україна має шанувати в своїй історії, а кого не має, продемонструвала, що чимало польських політиків грають з Україною в гру у доброго і злого бандита. В той час, як польські націоналісти погрожують, польські ліберали , такі як Туск, повчальним тоном вимагають історичних поступок, погрожуючи перешкодами євроінтеграції. Хоча подібних вимог жодна порядна демократична влада не мала б морального права вимагати від сусідньої країни.
Проблема тут не в тому, що Польща має власне бачення складних сторінок спільної історії. Історичні суперечки між сусідніми народами закономірні, а дискусії про трагедії минулого можуть бути болючими й гострими. Проблема починається тоді, коли історична оцінка перетворюється на інструмент політичного примусу, а право однієї держави на власну історичну пам’ять фактично ставиться в залежність від схвалення іншої.
У демократичних відносинах партнерство передбачає можливість не погоджуватися, аргументувати свою позицію та вести складний діалог. Воно не передбачає права диктувати сусідній країні, кого їй дозволено вшановувати.
Особливо небезпечно, коли українські політики самі допомагають закріплювати подібну модель поведінки. Замість того щоб пояснити правові підстави рішення Львівської облради та відстоювати право України самостійно формувати політику пам’яті, вони починають шукати винних серед власних громадян.
Незручні сторінки історії та вибіркова пам’ять
Не менш показовим є інформаційний контекст, у якому розгорівся скандал. На тлі суперечки про Шухевича значно менше уваги залишилося для повідомлень про виявлення останків понад сорока українців, убитих підрозділами Армії Крайової. На цьому тлі особливо промовистою стала заборона на в’їзд до Польщі львівському депутату Святославу Шереметі, пов’язана в описаному контексті з його участю в роботах із пошуку та вшанування жертв у селі Ласків. Немає нічого демократичного в тому, щоб перетворювати дослідника чи політика на небажану особу лише через те, що він порушує незручні для сусідньої держави історичні питання, які свідчать, як Армія Крайова вбивала цивільних українців.
Так само Україна має право говорити про злочини проти українців, досліджувати діяльність Армії Крайової та вшановувати своїх діячів. Вибіркова пам’ять, за якої одна сторона вимагає визнання власних страждань, але не готова чути про чужі, не наближає примирення.
Чому поступки не гарантують примирення
Один із найслабших аргументів українських критиків рішення Львівської облради полягає в припущенні, що відмова від ушанування Шухевича або інших діячів ОУН та УПА нібито автоматично покращить ставлення до України в Польщі. Це небезпечна ілюзія. Вона виходить із того, що джерелом конфлікту є виключно українська політика пам’яті, а отже, достатньо змінити її відповідно до чужих очікувань, щоб проблема зникла.
Проте історія політичних суперечок свідчить про інше: поступка, зроблена під тиском, не завжди завершує конфлікт. Якщо одна вимога спрацьовує, наступна стає питанням часу. Сьогодні приводом є Роман Шухевич, завтра ним можуть стати інші діячі українського національного руху, козацької історії, Богдан Хмельницький чи Тарас Шевченко.
Якщо Варшава очікує від Києва поваги до польської історичної пам’яті, то така сама повага повинна поширюватися на українську. Інакше під виглядом примирення виникає модель, у якій одна сторона висуває вимоги, а інша лише виправдовується.
За історичною суперечкою проглядаються економіка та євроінтеграція
Найбільша помилка в оцінці цього конфлікту полягає в тому, щоб розглядати його виключно як суперечку про минуле. У польському політичному середовищі є сили, для яких жорстка риторика щодо України насправді лише є способом мобілізації власного електорату. Тема Волині та українсько-польських конфліктів минулого дає можливість створювати образ зовнішнього винуватця і переводити увагу суспільства на питання, які викликають сильні емоції.
У міру наближення України до членства в ЄС зростатиме важливість конкретних економічних питань, зокрема аграрного експорту, доступу до спільного ринку та умов конкуренції. На цьому тлі історичні конфлікти можуть ставати додатковим важелем у ширших переговорах. Коли сусідню країну систематично представляють як морально неприйнятного партнера, легше обґрунтовувати обмеження українського агроекспорту й вимагати поступок в інших сферах.
Саме тому Україні варто дивитися на подібні скандали ширше, ніж через призму персональних заяв окремих політиків. Без такого розрізнення Україна ризикує реагувати на кожну провокацію емоційно, не розуміючи її справжніх наслідків. Українці накидатимуться на свої співвітчизників за те, що ті відмовляються ганьбити УПА, бо так нам сказали поляки, які насправді лише шукають привід звинуватити будь в чому українців через ідеологічні чи радикально-націоналістичні міркування.
Кому насправді допомагає цей конфлікт
Найочевиднішим вигодонабувачем від поглиблення українсько-польської недовіри є Росія. Кремль роками намагається послабити єдність держав, які підтримують Україну, використовуючи історичні травми, взаємні претензії та внутрішні політичні суперечності. Для російської пропаганди конфлікт між Києвом і Варшавою є можливістю довести, що європейська солідарність нібито тримається лише на тимчасових інтересах, а давні образи неодмінно переможуть сучасну співпрацю.
Тут працює стара імперська логіка: розділяй і владарюй. Якщо українці й поляки починають сприймати одне одного передусім як історичних супротивників, Якщо суперечки про минуле витісняють розмову про безпеку, оборону, економіку та майбутнє Європи, Кремль отримує саме той результат, якого прагне, навіть не докладаючи додаткових зусиль. І на жаль найвищі польські політичні посадовці продовжують грати у цю самовбивчу кремлівську гру.
Якщо нинішній скандал завершиться українськими поступками без чітких домовленостей про взаємну повагу, це може стати запрошенням до нових вимог польських радикалів. Зрештою, питання полягає не лише в тому, яким буде наступний рік пам’яті Романа Шухевича. Воно в тому, чи здатна Україна навчитися відрізняти дипломатичний діалог від політичного шантажу, а партнерство від односторонніх вимог. Адже якщо сьогодні зовнішній тиск змушує нас переглядати власну пам’ять, завтра він може торкнутися значно важливіших рішень. І тоді виявиться, що суперечка про минуле була лише перевіркою того, наскільки далеко можна зайти в тиску на країну, котра своєю героїчною та жертовною боротьбою рятує всю Європу.
