Чим довше триває російсько-українська війна, тим частіше звучать заклики припинити бойові дії, зафіксувати нинішню лінію фронту й відкласти вирішення всіх суперечливих питань на майбутнє. Такий сценарій може здаватися привабливим для втомлених від війни суспільств. Але чи готова до нього Москва? І чи може Україна погодитися на умови, які фактично створять передумови для нового російського наступу?
Завершити війну хочуть усі, але хто здатен це зробити?
Дискусії про завершення російсько-української війни дедалі частіше зводяться до простої формули: зупинити бойові дії без додаткових умов, репарацій, компенсацій за завдані збитки чи покарання воєнних злочинців. Зафіксувати нинішню лінію зіткнення та домовитися про припинення вогню.
Однак, як зазначає український публіцист Максим Перфільєв, війну завершує не той, хто найголосніше закликає до миру, а той, хто має реальні можливості змусити сторони зупинитися. Саме тут і криється головна проблема: ні Росія, ні Україна наразі не здатні самостійно завершити війну на прийнятних для себе умовах. Москва прагне перемоги, Київ не може погодитися на стратегічну поразку, а формула компромісу, яка задовольнила б обидві сторони, фактично відсутня.
Російська перемога, якої Путін не може досягти
Кремль розпочинав повномасштабне вторгнення з масштабними планами, однак за роки війни так і не зміг реалізувати своїх ключових цілей. Російська армія не змогла захопити Україну, не досягла вирішального перелому на фронті й навіть не має переконливих результатів на Донбасі. Просування російських військ залишається повільним і супроводжується величезними втратами. Навіть вихід до Слов’янсько-Краматорської агломерації, яку Москва прагне захопити, виявився для росіян надзвичайно складним завданням.
За таких обставин інструментів впливу на перебіг війни у Кремля залишається небагато. Серед основних – масовані удари балістичними ракетами по українській енергетичній інфраструктурі та можливість оголошення нової масштабної мобілізації. Проте обидва варіанти мають серйозні обмеження. Додаткова мобілізація сама по собі не гарантує військового прориву, а руйнування енергетичної інфраструктури не забезпечує автоматичної перемоги на фронті.
Москва може лише розраховувати, що в складний осінньо-зимовий період удари по енергетиці завдадуть Україні значної шкоди та послаблять готовність суспільства до спротиву. Кремль знову покладає надії на внутрішню політичну дестабілізацію в Україні, зокрема на можливий Майдан, який міг би повалити чинну владу в той час, коли російські війська продовжуватимуть наступ.
Сприятливою для Москви видається і міжнародна ситуація. Захід уже не демонструє колишньої єдності щодо підтримки Києва, і в Кремлі можуть сподіватися, що ще трохи тиску буде достатньо, аби послабити західну допомогу Україні. США на чолі з Дональдом Трампом демонструють готовність до зняття санкцій, а в критичні моменти навіть обмежували допомогу Києву. Водночас новий демократичний Конгрес не матиме достатніх можливостей впливати на зовнішню політику Трампа, окрім використання механізмів політичного протистояння, зокрема шатдаунів і блокування роботи державних інституцій. Для Кремля ослаблені внутрішньою боротьбою Сполучені Штати є додатковою перевагою.
У Польщі посилюються антиукраїнські політичні настрої, нова влада Угорщини продовжує антиукраїнську лінію Орбана. У Німеччині в перспективі до влади можуть прийти євроскептики. А у Франції, яка є одним із найважливіших європейських союзників України, вже у 2027 році владу можуть отримати партія Марін Ле Пен та проросійські соціалісти на чолі з Меланшоном. Тому підстав очікувати, що Москва добровільно погодиться зупинити війну саме зараз, небагато.
Але проблема Кремля значно глибша, ніж відсутність військових успіхів. Путін фактично сам загнав себе в політичну пастку. Російська влада внесла до власної конституції чотири українські області, оголосивши їх територією Російської Федерації. Якщо бойові дії припиняться по нинішній лінії фронту, частина територій, які Москва офіційно вважає своїми, залишиться під контролем України. За логікою російської пропаганди це означатиме, що частина російської території перебуває під контролем противника.
Отже, припинення війни без захоплення всіх проголошених «російськими» областей виглядатиме для Кремля як визнання слабкості та провалу. Путіну доведеться пояснювати власному суспільству й політичним елітам, чому після багатьох років війни, величезних людських втрат і колосальних економічних витрат Росія не змогла досягти навіть тих цілей, які сама перед собою поставила.
Провал стратегічних цілей і російський цугцванг
Війна не принесла Москві жодного з вагомих результатів, на які російська влада розраховувала у 2022 році. Замість демілітаризації Україна зміцнила власний військовий потенціал, отримала сучасне західне озброєння, розвинула оборонне виробництво та почала завдавати ударів по Москві далекобійною зброєю. Україна стала одним зі світових лідерів у виробництві озброєнь, здійснила справжній прорив у сфері безпілотників і продовжує розвивати власні ракетні спроможності.
Не вдалося Путіну й віддалити НАТО від російських кордонів. Навпаки, Альянс розширився, а вступ Фінляндії суттєво збільшив протяжність кордону між Росією та НАТО. Замість послаблення західної безпеки російська агресія змусила європейські держави переглянути власні оборонні пріоритети.
Провалилася і проголошена Кремлем «денацифікація». Москва остаточно зруйнувала економічні зв’язки з Україною та втратила лояльність значної частини російськомовного населення, яке опинилося під ударами російської армії. Якщо до 2014 року в Україні існували політичні сили, що виступали за зміцнення відносин із Росією та мали підтримку в окремих регіонах, то сьогодні поява такої партії практично неможлива.
У результаті Путін опинився в ситуації, яку можна порівняти із шаховим цугцвангом. Продовження війни потребує дедалі більших людських, економічних і матеріальних ресурсів. Для досягнення вирішального результату їх доведеться не просто витрачати, а концентрувати в масштабах, які можуть виявитися непосильними для всієї російської системи. Водночас зупинка без перемоги означатиме визнання провалу політики, заради якої Кремль уже пожертвував величезними ресурсами.
Важливим чинником залишається й підтримка України західними партнерами, передусім європейськими країнами, які фінансують українську оборону та допомагають забезпечувати поточні потреби держави. Москва сподівається, що Європа втомиться від війни, скоротить допомогу й залишить Київ у значно складнішому становищі. Якщо ж підтримка збережеться, позиції Росії продовжуватимуть погіршуватися.
Не все гаразд і з безпекою самої Росії. Її протиповітряна оборона не здатна повністю захистити територію країни від українських атак. Горять нафтопереробні заводи, склади та електропідстанції, а наслідки війни дедалі відчутніше позначаються на повсякденному житті росіян.
Водночас окуповані території не стають для Росії справжнім економічним надбанням. Зруйнована інфраструктура, заміновані землі та наслідки бойових дій означають десятиліття відновлення. Кремль продовжує витрачати ресурси, але не отримує результату, який міг би виправдати ціну війни навіть у його власній системі координат, зазначає Максим Перфільєв.
Чому Україна не може просто погодитися на припинення вогню
Україна також не має можливості самостійно завершити війну на нинішніх умовах. Київ може розглядати припинення бойових дій по лінії фронту як основу для переговорів, однак вимоги Москви значно ширші.
Кремль прагне встановити контроль над рештою Донбасу, яку продовжують обороняти українські війська. Але для України це питання не лише територіальної цілісності. На Донбасі створена потужна система оборонних укріплень, а Слов’янсько-Краматорська агломерація перетворилася на один із ключових оборонних рубежів. Відмова від цих позицій означала б не просто втрату території, а й суттєве погіршення стратегічного становища держави. Після захоплення Донбасу російські війська отримали б можливість просуватися далі, використовуючи нові оперативні переваги.
Водночас Україна поки не має достатніх сил для масштабного контрнаступу, який дозволив би повторити успіхи 2022 року та повернути значні території. Контрнаступальні дії можуть давати результати на окремих напрямках, проте загальна ситуація суттєво відрізняється від тієї, що була на початку повномасштабного вторгнення.
Обидві армії відчувають нестачу особового складу, але це не означає, що фронт автоматично наближається до обвалу. Росія зберігає можливість залучати нові людські ресурси, а Україна ще не вичерпала власного мобілізаційного потенціалу. Зокрема, наша держава поки не перейшла до мобілізації молоді, яка становить найбільш здорову частину резерву. Висловлюючись словами Трампа, Україна ще не використала всі свої козирі.
Водночас влада не поспішає ухвалювати непопулярні рішення. Тому повернення до масштабних наступальних операцій потребує передумов, яких наразі немає.
Мир залежить не від бажань, а від реального балансу сил
У підсумку виникає парадоксальна ситуація: суспільства прагнуть завершення війни, політики говорять про необхідність переговорів, а міжнародні посередники пропонують різні формули припинення вогню. Проте жодна з цих ініціатив сама по собі не розв’язує головної проблеми: Росія не готова відмовитися від максималістських вимог, а Україна не може прийняти умови, які створюють загрозу її подальшому існуванню.
Для Путіна зупинитися означає зіткнутися з незручним запитанням: заради чого Росія розпочала цю війну і чому заплатила за неї таку високу ціну? Для України поступитися Донбасом означає не просто відкласти територіальне питання на майбутнє, а послабити власну оборону та створити передумови для нового російського наступу.
Саме тому компроміс, який на папері може виглядати простим і цілком реалістичним, у дійсності залишається майже недосяжним. І поки цей фундаментальний конфлікт інтересів не зміниться, будь-яка мирна формула ризикує залишитися лише красивим документом. Головне питання тепер полягає в іншому: що раніше зламається під тиском реальності – здатність Росії продовжувати війну чи готовність українського суспільства й надалі витримувати її ціну?
Автор: Валерій Майданюк
