Литовська перемога у “битві за історію”

Між Литвою та Російською Федерацією знову триває чергова ескалація “війни за історію”, яка може допомогти Україні привернути міжнародну увагу до своєї національної трагедії.

Злочин без терміну давності

Судові процеси Литви щодо притягнення колишніх співробітників радянського МДБ до  відповідальності за придушення литовського національно-визвольного руху вже давно викликають обурення та антилитовську істерію в РФ. Кожен крок країн Балтії, спрямований на утвердження власних національних мов чи відновлення історичної справедливості на своїх територіях, Москва розглядає як болісний удар по позиціях Росії в Балтії. Нову хвилю критики в РФ спричинила “справа 13-го січня”, в якій столичний окружний суд Литви визнав винними у військових злочинах і злочинах проти людяності керівників радянських силових відомств за події майже 30-річної давності.

Литовським судом обвинувачено 67 радянських посадовців, зокрема колишнього міністра оборони СРСР Дмитра Язова і керівника спецпідрозділу КДБ в 1991-1992 роках Михайла Головатова у кримінальній справі щодо подій 13 січня 1991 року, в часи боротьби Литви за здобуття державної незалежності. Суд постановив заочно призначити Головатову  12 років позбавлення волі, а Язову – 10 років. 94-річному Язову литовська прокуратура інкримінує організацію у 1990 році злочинної групи зі 160 військових і політичних діячів СРСР задля перешкоджання виходу Литви зі складу СРСР. Згідно судового рішення, в цю злочинну групу входили глава МВС СРСР Борис Пуго, голова КДБ СРСР Володимир Крючков та низка керівників ЦК КПРС і Політбюро  СРСР.

Сторона обвинувачення констатує, що Язов доручив “підготувати план захоплення влади в Литві, скласти список стратегічно важливих об’єктів, що підлягають захопленню, включивши в нього державні органи влади та управління, об’єкти масової інформації, комунікації, шляхів сполучення”. Внаслідок цього було розпочато агресію СРСР проти Литви і спровоковано збройний конфлікт. Під час захоплення радянськими  військами Вільнюської телевежі загинули 14 громадян й більше тисячі литовців були поранені.

Подібний вирок за злочини, вчинені в радянський період, в Литві виноситься не вперше, а є продовженням тривалої кримінальної справи, в якій дала покази майже 1000 свідків, а постраждалими визнані майже 700 осіб. В 1999 році за створення антидержавних організацій та інші злочини вже були засуджені шість громадян. Ця кримінальна справа про події 13 січня 1991 року в Вільнюсі вже стала наймасштабнішою в історії судової системи Литви.

Прем’єр-міністр Литви Саулюс Скверняліс заявив, що після винесення вироку у “справі 13 січня”, ймовірно, будуть застосовані санкції. “Їм, мабуть, доведеться утриматися від візитів в такі країни, де можна буде постраждати від цього впливу, який, ймовірно, буде надавати російська держава», – сказав Скверняліс.

А литовський президент Даля Грібаускайте назвала оголошення вироку у справі “очною ставкою з правдою” і “днем історичного правосуддя, якого ми всі чекали його безліч років, й особливо близькі жертв подій 13 січня”. Глава держави зазначила, що ця справа є «доказом того, що у відношенні військових злочинів і злочинів проти людяності немає терміну давності».

РФ традиційно критично прокоментувала дії литовського правосуддя, а офіційна е Москва відмовилася співпрацювати з Литвою в розслідуванні цієї справи, відхиливши прохання допитати колишнього главу СРСР Михайла Горбачова. В Росії судову «справу 13 січня» назвали «політичним процесом в гірших традиціях каральної юстиції». Рішення литовської юстиції викликало новий різкий сплеск російської пропаганди проти країн Балтії, а в російських медіа почастішали заголовки про “литовських фашистів”.

Невизнана трагедія без “букви закону”

РФ традиційно заперечувала свої минулі злочини в країнах Балтії, апелюючи до “букви закону” та виходячи з двох ключових тез:

1) геноцид – це лише злочини спрямовані на винищення нації, які не включають вбивство соціальних, класових чи опозиційних політичних груп.

2) конвенція про геноцид була прийнята лише в 1948 році, тож всі злочини до цієї дати, геноцидом не можуть вважатися.

Москва, яка брала участь у роботі ООН в післявоєнний період, зробила все, щоб під визначення геноциду не потрапляли радянські репресії щодо народів СРСР.

Раніше у міжнародній конвенції щодо геноциду від 9 грудня 1948 року, таким злочином вважалися лише дії, спрямовані на повне чи часткове знищення національної, етнічної, расової або релігійної групи як такої. При цьому з трактування геноциду виключалися дії масового винищення людей через їхні політичні переконання, соціальний статус, майновий стан тощо. Від 1944 до 1953 року після повернення Литви під контроль Радянського Союзу, від радянських репресій постраждали близько 500 тисяч литовців (при загальному населенні станом на 1939 рік майже 3 млн. осіб). Це були сім’ї депортовані до Сибіру, ув’язнені, жертви радянських акцій колективних покарань щодо  спалення сіл та близько 20 тисяч убитих. Однак міжнародне право не визнавало такі злочини проти людства геноцидом, позаяк формальною причиною вбивств була не національна, а соціальна, політична приналежність та опозиційна діяльність.

Вже у  незалежній Литві ці дії СРСР були кваліфіковані як геноцид, зокрема, спеціальним законом про відповідальність за геноцид мешканців Литви (1992 р.), а згодом і Кримінальним кодексом Литви (2003 р.). В останньому документі до переліку груп, жертв геноциду, окрім расових, національних, додали ще й соціальніта політичні групи.

Нове тлумачення геноциду

Однак справжню розгубленість у РФ викликало нещодавнє рішення Європейського суду з прав людини, яке фактично дозволило трактувати радянські репресії проти литовських партизанів у 1940-50-их роках як геноцид.

В березні 2019 року Європейський суд з прав людини  розглядав справу згідно за зверненням екс-службовця КДБ Станісловаса Дрелінґаса, який 1956 році він брав участь у затриманні провідника литовського антикомуністичного підпілля Адольфаса Раманаускаса-Ванаґаса. Рішення Європейського суду з прав людини у справі “Дрелінгас проти Литви” стало справді революційним, позаяк, розширило рамки трактування терміну “геноцид”.

Європейський суд з прав людини зрештою погодився з позицією литовської сторони, що литовські партизани, які боролися проти радянських окупантів, “можуть розглядатися як важлива частина нації, а тому їхнє винищення відповідало міжнародному визначенню груп, проти яких може бути вчинено геноцид, за статтею ІІ Конвенції про запобігання геноциду та покарання за нього”. До того ж, ця конвенція вже діяла на початку 1950-х років, коли чинилися радянські злочини в Литві.

Це рішення Литва назвала історичним, зазначивши, що вперше було офіційно визнано, що радянські репресії проти литовських партизанів в повоєнні роки змінили демографічний склад литовського населення. Наслідки цього рішення Європейського суду з прав людини, стали безпрецедентними у міжнародній практиці. Вперше не просто расово-національний, але й етнополітичний геноцид було визнано міжнародною судовою установою.

Перемога Литви у війні з РФ за “концепцію історії” та за трактування поняття геноциду дає підстави для оптимізму й для інших народів, які давно домагаються визнання своїх національних трагедій геноцидами. Якщо Європейський суд з прав людини починає визнавати “етнополітичний аспект геноциду”, то інші держави наслідуватимуть приклад Литви.

Литовська історична перемога має величезне значення й для України, яка вже тривалий час веде боротьбу за визнання Голодомору геноцидом, однак постійно наштовхувалася на протидію Москви. РФ аргументувала, що Голодомор був спрямований не проти українців, а лише проти селян, тож його не можна розглядати як геноцид, й Москва українцям нічого не винна. З новим трактуванням поняття геноциду в міжнародній юридичній практиці, Литва, Україна та інші жертви російської окупації в минулому, отримали чергову моральну перемогу над Москвою, яка в майбутньому може стати підставою для юридичних чи навіть економічних наслідків для держави-злочинця.

Автор: Валерій Майданюк